Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Так тривало близько півгодини. Протягом цього часу вона заговорювала тільки для того, щоб подякувати мені за турботи про неї, вкладаючи в слова вдячності всю чарівну чемність, що їй така властива. Потім на деякий час вона зовсім замовкла і перервала мовчання, тільки щоб сказати: «Так, тепер я пам’ятаю, як приїхала сюди», – а через хвилину сумно вигукнула: «Друже мій, друже мій, пожалійте мене, я згадала про всі свої біди». Оскільки я присунулася до неї ближче, вона схопила мою руку, притиснулася до неї головою і вигукнула: «Великий Боже, чому мені не дано померти?». Вираз її обличчя ще більше, ніж ці слова, зворушив мене до сліз, і, помітивши це по тремтінню в моєму голосі, вона сказала: «Ви жалієте мене? Ах, якби ви знали!..». Потім, перериваючи себе, додала: «Нехай нас залишать самих, я вам усе розповім».

Здається, я вже згадувала, що в мене були припущення про характер її признань. Побоюючись, аби ця бесіда, яка, як я припускала, мала бути тривалою та сумною, не зашкодила стану нашого друга, я спершу відмовлялась її слухати під приводом, що їй потрібен спокій, але вона наполягала, і я поступилася. Ледве ми залишилися наодинці, вона повідомила мені все, що ви вже від неї знаєте. Тому не повторюватиму її сповіді.

Насамкінець, розповідаючи про те, як жорстоко її принесли в жертву, вона додала: «Я була впевнена, що помру, і на це в мене вистачило б мужності, але немає в мене сил пережити мою біду та ганьбу». Я постаралася побороти цей смуток або, вірніше, цей відчай зброєю віри, яка раніше так багато для неї означала, але незабаром переконалася, що для такої піднесеної справи мені бракує сил, і обмежилася тим, що запропонувала покликати до неї отця Ансельма, якому, як мені відомо, вона безмежно довіряє. Вона погодилась і, мабуть, дійсно дуже хотіла цього. За ним послали, і він одразу ж з’явився. Він дуже довго залишавсь у хворої, і, вийшовши від неї, сказав: якщо лікарі з ним погодяться, причащання святих дарів можна відкласти, він же завтра знову прийде.

Було близько третьої години після полудня, і до п’ятої наш друг була в досить спокійному стані, так що у нас усіх знову з’явилася надія. На лихо, о п’ятій їй подали листа. Коли їй хотіли вручити його, вона спершу відповіла, що не бажає читати ніяких листів, і ніхто не став її вмовляти. Але з тієї хвилини вона почала хвилюватися. Незабаром услід за тим вона запитала, звідки лист. Але на нім не виявилося штемпеля. Хто його приніс? Нікому це не було відомо. Від чийого імені його передали? Той, хто приніс, нічого не сказав сестрам брамницям. Потім вона на деякий час замовкла, після чого знову почала говорити, але з незв’язних слів її ми зрозуміли тільки одне: марення поновилося.

Був усе ж досить спокійний проміжок часу, але, врешті-решт, вона попросила показати їй принесеного листа. Кинувши на нього лише один погляд, вона закричала: «Від нього! Боже великий!» – і потім додала твердим, але приглушеним голосом: «Приберіть його, приберіть!». Негайно ж вона веліла запнути завіси ліжка і заборонила будь-кому підходити до неї. Але майже відразу ж ми змушені були наблизитися. Припадок цього разу виявився сильнішим, аніж раніше, і супроводжувався страхітливими судомами. Напади йшли один за одним увесь вечір, і вранішній бюлетень сповістив мене, що і ніч пройшла не менш бурхливо. Словом, стан її такий, що я дивуюсь, як вона ще жива, і не приховую від вас, що в мене залишилося дуже мало надії.

Думаю, що цей злощасний лист – від пана де Вальмона. Але про що він наважується тепер писати їй? Пробачте, дорогий друже мій, я стараюсь утриматися від будь-яких міркувань на його рахунок, але гірко бачити, як гине жахливим чином жінка, досі така щаслива і така достойна щастя.

Париж, 2 грудня 17…

У передчутті щастя побачитися з тобою, ніжна моя подруго, я вдаюся до радості писати тобі й, таким чином присвячуючи тобі хоч би свої думки, відганяю жаль про те, що ми не разом. Описувати тобі мої почуття, пригадувати твої – для мене істинна насолода, і завдяки їй навіть час поневірянь дарує мені тисячі радощів, дорогоцінних для моєї любові.

Проте, якщо вірити тобі, я не дістану від тебе відповіді, навіть цей мій лист буде останнім, і ми припинимо цей, на твою думку, небезпечний і непотрібний для нас спосіб спілкування. Якщо ти наполягатимеш, я, зрозуміло, погоджуся з тобою, бо, якщо ти чого-небудь бажаєш, цього хіба не досить, аби і я бажав того ж? Але перш ніж прийняти остаточне рішення, чи не дозволиш ти, щоб ми про це ще поговорили?