Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

«Усе приїдається, мій ангеле, такий уже закон природи: не моя в тім провина.

І якщо мені надокучила пригода, що повністю поглинала мене чотири згубні місяці, – не моя в тім провина.

Якщо, наприклад, у мене було рівно стільки любові, скільки у тебе доброчесності – а цього, справді, немало, – нічого дивуватися, що першій надійшов кінець тоді ж, коли і другій. Не моя в тім провина.

Із цього виходить, що з якогось часу я тебе зраджував, але слід сказати, що до цього мене певною мірою змушувала твоя невблаганна ніжність. Не моя в тім провина.

А тепер одна жінка, яку я шалено люблю, вимагає, щоб я тобою пожертвував. Не моя в тім провина.

Я розумію, що це – чудовий привід звинуватити мене в клятвопорушенні. Але якщо природа наділила чоловіків тільки щирістю, а жінкам дала упертість, – не моя в тім провина.

Повір мені, візьми іншого коханця, як я взяв іншу коханку. Це хороша, навіть чудова порада. А якщо він тобі не припаде до смаку, – не моя в тім провина.

Прощавай, мій ангеле, я оволодів тобою з радістю й покидаю без жалю: можливо, я ще повернуся до тебе. Таке життя. Не моя в тім провина».

Зараз не час, віконте, розповідати вам, як подіяла ця остання спроба, і про її наслідки, але обіцяю повідомити вас про це в найближчому ж листі. У нім же ви знайдете і мій ультиматум стосовно вашої пропозиції відновити нашу з вами угоду. А до того – кажу вам просто: прощавайте…

До речі, дякую за подробиці відносно малої Воланж. Це – статейка для газети, лихослів’я ми пустимо наступного дня після весілля. Поки ж що прийміть мої співчуття з нагоди втрати спадкоємця. Прощавайте, віконте.

Із замку ***, 24 листопада 17…

Утішне слово, чарівний друже мій, не знаю справді, чи погано я прочитав, чи погано зрозумів і вашого листа, і розказану в нім історію, і прикладений до неї зразок епістолярного стилю. Єдине, що я можу вам сказати, – це те, що останній видався мені оригінальним і цілком здатним справити належне враження, тому я його попросту переписав і так же просто послав божественній президентші. Я не втратив ні хвилини часу – ніжне послання було відправлене вчора ж увечері. Я вважав за краще не зволікати, бо, по-перше, обіцяв написати їй учора, а по-друге, подумав, що їй, мабуть, і цілої ночі не вистачить на те, щоб заглибитися в себе і розміркувати над цією великою подією , нехай би ви навіть повторно докорили мені за цей вислів.

Я сподівався, що ще сьогодні вранці встигну переслати вам відповідь моїй коханій. Але зараз уже близько полудня, а я ще нічого не отримав. Я почекаю до п’ятої години, і, якщо на той час не буде ніяких вістей, сам за ними вирушу. Бо тільки перший крок важкий, особливо коли виявляєш увагу.

А тепер, як ви самі розумієте, я кваплюсь дізнатися про кінець історії цього вашого знайомого, на якого лягла жахлива підозра, ніби він у разі потреби не здатний пожертвувати жінкою. Чи виправиться він? Чи пробачить йому великодушна приятелька?

Проте я не в меншій мірі бажаю отримати ваш ультиматум , як ви висловилися мовою високої дипломатії! Особливо ж цікаво мені знати, чи не виявите ви любові й у цьому останньому моєму вчинку. О, звичайно, вона в ньому є, й у великій кількості! Але до кого? Втім, я не хочу хвалитись і всі свої надії покладаю на вашу доброту.

Прощавайте, чарівний друже мій. Листа цього я запечатаю не раніше другої, сподіваючись, що зможу додати до нього бажану відповідь.

О другій годині після полудня.

Як і раніше, нічого, а чекати більше не можна – немає часу додати хоч одне слово. Але чи відкинете ви і цього разу ніжні поцілунки любові?

Париж, 27 листопада 17…

Зірвано завісу, добродійко, на якій написано було оманливу картину мого щастя. Фатальна правда розплющила мені очі, і я бачу перед собою неминучу близьку смерть, шлях до якої лежить між соромом і розкаянням. Я піду по цьому шляху… і муки мої будуть мені дорогі, якщо вони скоротять моє існування. Посилаю вам отриманого мною вчора листа. Нічого не додаватиму до нього: він сам за себе говорить. Зараз уже не до скарг – залишається лише страждати. Мені потрібна не жалість, а сили.

Прийміть, добродійко, моє останнє «прощай» – прощаюсь я тільки з вами, – і виконайте моє останнє прохання: полиште мене моїй долі, забудьте про мене, не вважайте мене більше за живу. В горі є певна межа, за якою навіть дружба лише посилює наші страждання і не може їх зцілити.