Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Париж, 15 листопада 17…

Наполягаю на своєму, чарівний мій друже, ні, я не закоханий, і не моя провина, якщо обставини змушують мене зображувати закоханість. Дайте тільки згоду і повертайтеся: ви незабаром самі переконаєтеся, наскільки я щирий. Я довів це вчора, а те, що відбувається сьогодні, не спростовує вчорашнього.

Отже, я був у чутливої недоторки, і ніяка інша справа мене не відволікала, бо мала Воланж, незважаючи на своє становище, ма5ла всю ніч провести на балу, який пані В*** давала, незважаючи на те, що сезон іще не настав! Я знічев’я спершу захотів продовжити своє відвідування й навіть зажадав у зв’язку з цим маленької жертви. Але тільки-но я дістав згоду, задоволення, якого я чекав, було порушене думкою про те, що ви наполегливо продовжуєте вважати мене закоханим або в усякому разі безупинно ставите мені це в докір. Отже, єдиним моїм бажанням стало переконати й самого себе і вас, що з вашого боку це чистісінький наклеп.

Тут я прийняв сміливе рішення і під досить дріб’язковим приводом покинув свою спокусницю, вкрай здивовану і, поза сумнівом, у ще більшій мірі засмучену. Я ж спокійнісінько вирушив у Оперу на побачення з Емілі, й вона може відзвітувати перед вами в тому, що до нинішнього ранку, коли ми розлучилися, ні єдиний жаль не збентежив наших втіх.

У мене, одначе, був би достатній привід для занепокоєння, якби не моя щонайповніша байдужість. Бо хай буде вам відомо, що не встигли ми з Емілі, що сиділа зі мною в кареті, від’їхати за чотири будинки від Опери, як із нами порівнялася карета суворої святенниці і внаслідок того, що утворилася тиснява, простояла поряд із нашою хвилин сім-вісім. Ми бачили одне одного, як у ясний полудень, і уникнути цього не було ніякої можливості.

Але це ще не все: мені спало на думку повідомити Емілі, що ця пані – та сама, якій я писав горезвісного листа (ви, можливо, пригадаєте цю мою витівку, коли сама Емілі слугувала пюпітром). [76] Листи 47 і 48. Вона ж бо цього не забула і, смішлива за вдачею, заспокоїлася, тільки коли надивилася вдосталь на цю, за її висловом, ходячу доброчесність , регочучи при цьому так непристойно, що можна було дійсно втратити терпець.

Але й це не все: можливо, ви сумніваєтеся в тому, що ревнивиця послала до мене того ж вечора? Мене не виявилось удома, але вона у своїй упертості відправила слугу повторно, звелівши йому дочекатися мого повернення. Я ж, вирішивши залишитись у Емілі, відіслав карету додому, а кучерові звелів тільки приїхати за мною вранці. Заставши посланця любові в моєму домі, кучер без зайвої балаканини повідомив його, що я не повернуся до ранку.

Вам легко здогадатися, що ця новина подіяла, і що по поверненні я отримав повну відставку, оголошену мені з усією належною урочистістю.

Таким чином, історія ця, на вашу думку, нескінченна, могла б закінчитися хоч сьогодні вранці. Якщо ж вона не закінчилася, то не тому, що я, як ви, напевно, гадаєте, дорожив нею, а лише внаслідок того, що, з одного боку, я вважаю неподобством, щоб мене кидали, а з іншого – тому, що честь цієї жертви хотів зробити вам.

Отже, на сувору записку я відповів довжелезним і дуже чутливим посланням. Я навів ґрунтовні пояснення, а щоб їх було прийнято за чисту монету, вирішив спертися на любов. Мені це вже вдалося. Щойно я отримав другу записку, як і раніше, дуже сувору, що підтверджує розрив навіки, як і слід було очікувати, але тон її, одначе, інший. Найголовніше – мене не хочуть бачити: це рішення оголошується разів чотири і найнепохитнішим чином. Із цього я зробив висновок, що треба, не гаючи часу, з’явитися. Я вже послав єгеря, щоб заручитися швейцаром, а через хвилину вирушу сам змусити її підписати мені прощення. Бо за такої провини існує лише одна церемонія відпущення, і її може бути здійснено тільки в особистій присутності.

Прощавайте, чарівний друже мій, біжу в цій важливій справі.

Париж, 15 листопада 17…

Як я докоряю собі, чуйний друже мій, за те, що поквапилася посвятити вас в усі подробиці своїх швидкоплинних прикростей! Через мене ви тепер засмучені. Печаль ваша, в якій винна я, ще триває, я ж у цей час щаслива. Так, усе забуто, пробачено, краще того – відновлено. Скорбота і туга змінилися спокоєм і відрадою. О, як мені висловити радість мого серця! Вальмон не винен. Не можна бути винуватим, коли любиш так, як він. Тяжка, образлива для мене провина, в якій я його звинувачувала з такою гіркотою, – він її не здійснював, а якщо в одному-єдиному пункті я мала виявити поблажливість, то хіба не було і з мого боку несправедливостей, які належить спокутувати?