Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Залишившись на самоті, я вирішила, що пристойніше буде не порушувати раніше дану обіцянку, позаяк я вільна і можу виконати її. Я закінчила свій туалет і сіла в карету. На нещастя, кучер поїхав повз Оперу, я опинилася в самій веремії роз’їзду, і тут, за чотири кроки від себе, у найближчому до своєї карети ряду впізнала карету Вальмона. Серце в мене відразу ж закалатало, але не від якого-небудь страху: мені хотілося тільки одного – щоб моя карета скоріше рушила вперед. Натомість його кареті довелося податися назад, і вона порівнялася з моєю. Я відразу ж висунулась, і яким же був мій подив, коли поряд із ним я побачила особу, добре відому, як дівиця легкої поведінки! Як ви самі розумієте, я відкинулася назад; того, що я побачила, цілком вистачало, щоб уразити моє серце. Але, напевно, вам нелегко буде повірити, що ця дівиця, якій він, мабуть, наймерзотнішим чином усе про мене розповів, продовжувала дивитись у вікно карети просто на мене і при цьому голосно, зухвало реготала.

Знищена всім, що сталось, я проте дозволила довезти мене до того дому, де мала вечеряти. Але залишатися там виявилося для мене неможливим: кожну мить я відчувала, що ось-ось знепритомнію, а головне – я не могла утримати сліз.

Повернувшись додому, я написала панові де Вальмону і негайно ж відіслала йому листа; його не виявилось удома. Бажаючи за всяку ціну або вийти з цього стану смертної муки, або вже знати, що перебуватиму в нім вічно, я знову послала слугу зі своїм листом, звелівши йому дочекатися повернення Вальмона. Але ще до півночі слуга мій прибув із повідомленням, що кучер повернувся сам і сказав йому, що хазяїн не ночуватиме вдома. Уранці я розсудила, що мені залишається тільки одне – повторно зажадати повернення всіх моїх листів і просити Вальмона більше в мене не бувати. Я і дала відповідні розпорядження, але вони, мабуть, були абсолютно зайві: вже близько полудня, а він іще не з’явився, і я не отримала від нього хоча б записки.

Тепер, дорогий друже мій, мені додавати нічого. Ви в курсі справи, і ви добре знаєте моє серце. Єдина моя надія – що мені вже недовго доведеться засмучувати такого друга, як ви.

Париж, 15 листопада 17…

Напевно, добродію, після того, що сталось учора, ви не розраховуєте більше бути прийнятим у мене та й не дуже цього прагнете! Тому пишу вам не стільки навіть для того, щоб просити вас у мене більше не з’являтися, скільки для того, аби знову зажадати у вас повернення листів, яких мені не слід було писати. Якщо вони коли-небудь могли мати для вас певне значення, як свідчення породженого вами засліплення, то нині, коли воно пройшло, вони не можуть не бути для вас байдужими, бо висловлюють лише почуття, вами ж у мені знищене.

Признаюся, що з мого боку помилкою було перейнятися до вас довірою, жертвами якої виявилося до мене стільки інших жінок. У цьому я звинувачую лише себе. Проте я вважала, що в усякому разі не заслуговую на те, щоб ви віддавали мене на осміяння та ганьбу. Я гадала, що, пожертвувавши заради вас усім і втративши через вас право на повагу з боку інших людей і навіть на самоповагу, я могла розраховувати, що ви не судитимете мене більш суворо, ніж товариство, в чиїх очах існує все ж величезна різниця між жінкою, винною в слабкості, і жінкою, вкінець зіпсованою. Ось чому я згадую тут лише про ті проступки ваші, які завжди і всіма засуджуються. Про проступок проти любові я умовчую: вашому серцю однаково не зрозуміти мого. Прощавайте, добродію.

Париж, 15 листопада 17…

Мені щойно вручили, добродійко, вашого листа. Я здригнувся, прочитавши його, і в мене ледве вистачає сил написати відповідь. Якої ж ви про мене жахливої думки! Ах, звичайно, я здійснював проступки такі, яких не пробачу собі все життя, навіть якби ви покрили їх своєю поблажливістю. Але наскільки ж завжди було чужим душі моїй те, в чому ви мені докоряєте! Як, це я принижую, ображаю вас, я, що шанує вас не менше, ніж любить, який спізнав почуття гордості лише в ту мить, коли ви визнали його достойним себе? Вас ввели в оману зовнішні обставини, і я не заперечую, що вони могли бути проти мене. Але хіба в серці вашому не було того, що треба для боротьби з оманою? І чому воно не обурилося від самої думки про те, що може на мене нарікати? А ви повірили! Значить, ви не лише визнали мене здатним на таку мерзотність і безумство, але у вас навіть виникла думка, що жертвою його ви стали через свою доброту до мене! Ах, якщо ви себе вважаєте до такої міри приниженою любов’ю, то який же я низький у ваших очах!