Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– От я його і спіймав, – сказав сам собі Дідій, – тепер він неодмінно буде підчеплений якщо не одним, то іншим рогом моєї дилеми, – нехай виплутується як знає.

– Я зазнав таких невимовних мук, розроджуючись нині цією проповіддю, – сказав Йорик, – що, справді, Дідій, я готовий тисячу разів піддатися яким завгодно тортурам – і піддати їй, якщо це можливо, також і мого коня, аби лише мене більше не примушували вигадувати такі речі: я розродився моєю проповіддю не так, як потрібно, – вона вийшла у мене з голови, а не з серця – і я з нею так нещадно розквитався саме за ті муки, яких вона мені коштувала, коли я писав її й коли її виголошував. – Проповідувати, щоб показати нашу велику начитаність чи гостроту нашого розуму – щоб похизуватися перед неосвіченими людьми жалюгідними крихтами копійчаної ученості і вправленими в неї подекуди словами, які блищать, але дають мало світла, а ще менше тепла, – яке це ганебне використання коротенької півгодини, яку надають нам раз на тиждень! – Це зовсім не проповідь Євангелія – це проповідь нашого маленького я. – Щодо мене, – продовжував Йорик, – я віддав перевагу б над нею п’яти словам, пущеним просто в серце. —

При останніх словах Йорика дядько Тобі підвівся з наміром щось сказати про метальні снаряди – як раптом одне тільки слово, кинуте з протилежного боку столу, привернуло до себе загальну увагу – слово, якого менш за все можна було чекати в цьому місці, – слово, яке мені соромно написати, – а все-таки доведеться – і читачеві доведеться його прочитати, – нелегальне слово – неканонічне. – Будуйте десять тисяч припущень, перемножених одне на одне, – напружуйте – загострюйте свою уяву до безкінечності – нічого у вас не вийде. – Коротше кажучи, я вам його скажу в наступному розділі.

– Чортівня!.. – Ч – я! – вигукнув Футаторій, почасти самому собі – й, одначе, достатньо голосно, щоб його можна було почути, – дивним було тільки те, що вираз обличчя й тон людини, що його зронила, передавали, здавалося, щось середнє між зачудуванням і фізичним стражданням.

Два-три співтрапезники, що мали дуже тонкий слух і були здатні розрізнити експресію та з’єднання двох цих тонів так само ясно, як терцію, або квінту, або будь-який інший музичний акорд, – були збентежені та спантеличені більше за всіх. – Прийнятне само по собі – співзвуччя це було зовсім іншої тональності, воно зовсім не в’язалося з предметом розмови, – так що за всієї тонкості свого сприйняття вони зовсім нічого не могли зрозуміти.

Інші, які нічого не розуміли в музичній експресії та зосередили всю увагу на прямому значенні вимовленого слова, уявили, ніби Футаторій, людина дещо холеричного темпераменту, має намір зараз вихопити кийка з рук Дідія, щоб по заслузі відлупцювати Йорика, – і ніби знервований вигук ч – я слугує приступом до мови, яка, коли судити за цим початком, не провіщала нічого хорошого; отже добре серце дядька Тобі хворобливо стискувалося в очікуванні ударів, яким належало посипатися на Йорика. Але оскільки Футаторій зупинився, не роблячи спроби і не висловлюючи бажання йти далі, – третя група почала схилятися до думки, що то було не більше ніж рефлекторний рух, видих, який випадково набув форми дванадцятипенсової лайки, – але по суті абсолютно безневинний.

Четверті, особливо двоє-троє людей, що сиділи близько, визнали, навпаки, цю лайку справжнісінькою і повновагою, свідомо спрямованою проти Йорика, якого Футаторій, як усім було відомо, недолюблював. – Зазначена лайка, – філософствував мій батько, – в цей самий час вирувало і диміло у верхній частині потрухів Футаторія і було природно та згідно з нормальним ходом речей випхано назовні раптовим потоком крові, що ринула у правий шлуночок Футаторійового серця унаслідок крайнього подиву, в який його вкинуто було такою дивною теорією проповіді.

Як тонко ми міркуємо із приводу фактів, що ми їх помилково зрозуміли!

Не було жодної душі, яка будувала всі ці різноманітні висновки відносно слівця, що вирвалося у Футаторія, – яка не вважала б істиною, виходячи з неї як із аксіоми, що увага Футаторія спрямована була на предмет суперечки, що зав’язалася між Дідієм і Йориком; і справді, побачивши, як він подивився спочатку на одного, а потім на іншого, з виглядом людини, яка прислухається, що буде далі, – хто б не подумав того ж? Тим часом Футаторій не чув жодного слова, жодного звуку з того, що відбувалося – всі його думки й увага поглинені були дивним явищем, що розігралось якраз у цю хвилину в межах його штанів, і притому в тій їх частині, яку він найбільше бажав би вберегти від усяких випадковостей. Ось чому, хоча він з пильною увагою дивився просто перед собою і підгвинтив кожен нерв і кожен мускул на своєму обличчі до вищої точки, доступної цьому інструменту, немов готуючись зробити уїдливе заперечення Йорику, що сидів якраз проти нього, – все-таки, повторюю, Йорик не перебував ні в одній із ділянок мозку Футаторія, – але істинна причина його вигуку лежала, принаймні, на ярд нижче.