Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Потім я спитав, чи є в них виправдання своїм учинкам, інакше я буду змушений стратити їх як лиходіїв, спійманих на гарячому. Це прямий обов’язок губернатора острова.

Один із бунтівників, виступивши вперед, відповів, що сказати їм на своє виправдання немає чого, і своєї провини вони не приховують. Але здалися вони капітанові за умови, що він збереже їм життя, і тепер покірно просять виконати цю обіцянку й помилувати їх.

– Не знаю, – ніби замислившись, промовив я. – Злочини ваші надто очевидні. Проте обов’язок змушує мене невдовзі разом із моїми людьми залишити острів і вирушити до Англії, а капітан готовий узяти вас на своє судно тільки як арештантів, закутих у кайдани. І, звичайно, прибувши до порту, він передасть вас як бунтівників і розбійників владі, а це – прямий шлях до шибениці. Не бачу для вас іншого виходу, крім зостатися на острові. Якщо ви готові, не перешкоджатиму вам у цьому. Важко обійтися з вами милосердніше.

Таке рішення викликало захват у полонених, і вони негайно погодилися.

Утім, капітан досі вдавав, що вагається й наполягає на суворішому покаранні. Тоді, набувши суворого вигляду, я оголосив, що ці п’ятеро не його, а мої бранці, і вже якщо я вирішив надати їм велику ласку, то залишуся твердим в ухваленому рішенні. Якщо ж капітана це не влаштовує, я готовий звільнити їх і дати йому нагоду ловити втікачів по всьому острову.

Потім я звелів зняти з бунтівників пута й наказав їм вирушати до лісу – туди, звідки їх привели, додавши, що після нашого відплиття вони знайдуть у моєму сховищі різні інструменти, запас провізії, а також зброю, порох і свинець, які дадуть їм змогу жити на острові цілком пристойно.

Настав час готуватися до відплиття. Я попросив капітана дозволити мені востаннє переночувати в моєму сховку, а зранку прислати по мене шлюпку. Йому я порадив повернутися на корабель, тому що за час заколоту команда забула про дисципліну й потребувала твердої руки командира.

Щойно шлюпка з капітаном відчалила, я зібрав тих матросів, які висловили бажання зостатися на острові, для важливої бесіди. Щонайперше я мав намір познайомити їх із історією мого самотнього життя і навчити, як прожити на острові, не страждаючи від голоду, хвороб та інших лих.

Я коротко розповів про те, як потрапив сюди, показав свої укріплення, пояснив, як вирощувати, зберігати і випікати хліб, як перетворювати виноградні грона в чудові родзинки. Потім я показав матросам моє господарство і порадив, як доїти та відгодовувати кіз, як збивати масло й варити сир. Окрім того, я залишив їм мішок гороху й пояснив, де і як посіяти його, щоб дістати великий урожай. Іще я пообіцяв, що попрохаю в капітана певну кількість насіння овочів, без яких мені було так важко.

До них переходили п’ять рушниць і три мушкети, а також близько барильця пороху, що в мене залишився, оскільки протягом останнього року я його майже не витрачав. Із холодної зброї матроси отримали три шаблі.

Наостанок я розповів їм історію шістнадцяти іспанців, залишив для них коротке послання і взяв із матросів обіцянку жити з ними мирно, якщо ті припливуть на острів, і триматися разом.

Наступного дня я попрощався з новими острів’янами і вирушив на корабель. Ми хотіли негайно знятися з якоря й підняти вітрила, але вітер був несприятливий, отож ми вирушили в путь тільки на світанку наступного дня. Але ще до того, глупої ночі, двоє з п’яти залишених на острові матросів дісталися корабля вплав і благали прийняти їх на борт – нехай навіть і під загрозою суду. Вони стверджували, що всі мої настанови виявилися марними, і троє негідників мають намір їх жорстоко вбити.

Капітан вагався, але, бачачи, що обидва моряки перебувають в останній стадії розпачу й тремтять зі страху, змусив їх присягнутися на Біблії, що вони виправляться, і дозволив працювати разом із командою.

Із усього майна я захопив із собою лише те, що згодом нагадуватиме про мою тривалу самотність: гостроверху хутряну шапку, парасольку з козячих шкур і одного з папуг. Щоправда, я взяв із собою і гроші – ті, що знайшов серед уламків двох кораблів, мого власного й іспанського. Пролежавши тривалий час, монети зблякли, а срібло вкрилося окисом.

Отже, 19 грудня 1686 року я залишив мій острів.

Тільки на кораблі мені вдалося звірити свої розрахунки з календарем: я прожив самітником двадцять вісім років, два місяці й дев’ятнадцять днів. Наше відплиття відбулося саме того дня, коли мені разом із Ксурі пощастило втекти від маврів із Сале на баркасі, що належав моєму хазяїнові.