Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Трохи згодом я звелів П’ятниці й капітанові, які вже довели, що можуть успішно діяти разом і добре розуміють один одного, виповзти вперед, щоб опинитися зовсім поруч із супротивником, коли ми відкриємо вогонь. Обидва пірнули в морок, а в цей час боцман, головний призвідець заколоту, попрямував просто до них, іще не бачачи їх і не підозрюючи про засідку. Упізнавши його навіть у сутінку, до нестями розгніваний капітан забув про все на світі. Його запеклий ворог був зовсім поряд, на відстані пострілу. Вони з П’ятницею водночас схопилися на рівні ноги – і ніч осяяв спалах пороху. Луна підхопила гуркіт двох рушниць.

Боцман був убитий на місці, ще один матрос поранений та невдовзі помер, а третій бунтівник зміг утекти.

Разом із усім моїм військом, яке тепер складалося з восьми чоловіків, я побіг до місця сутички. Налякані заколотники скупчилися навколо бота, не розуміючи, звідки на них напали й хто їхній супротивник. Я наказав матросові, який залишався охороняти шлюпку, а тепер був із нами, покликати негідників на ймення і спробувати почати з ними перемовини. Я й тепер намагався уникнути марного кровопролиття.

– Томе Сміте! Ти чуєш мене? – покликав матрос.

І відразу ж із темряви долинуло:

– Це ти, Робіне, чи що?

– Хто ж іще, – відповів матрос. – Заради всього святого, Томе Сміте, кидай зброю та здавайся, в іншому разі всім нам тут гаплик.

– Кому здаватися, Робіне? Де вони? Я нічого не бачу! – жалісно прокричав матрос.

– Тут, – мовив Робін. – Це наш капітан, і з ним п’ятдесят озброєних чоловіків. Уже понад дві години вони невідступно стежать за нами. Боцмана вбито, Вілла Фрая поранено, а мене взято в полон. Якщо не погодитеся, ви загинули.

– А нас помилують, якщо ми здамося? Спитай їх, хлопче.

– Спитаю, якщо присягнетеся не опиратись і здатися, – відповів Робін.

Тут у перемовини втрутився капітан.

– Ти, Сміте, знаєш мій голос! – прокричав він. – Якщо ви просто зараз підкоритеся моїм наказам, то залишитеся живими! Це не стосується тільки Білла Аткінса.

– Заради всемогутнього Бога, капітане! – заволав переляканий Білл Аткінс. – Помилуйте мене! Я не зробив нічого лихого! Усі вони винні не менше, ніж я!

Це була брехня: Білл Аткінс, як я вже знав, першим напав на капітана, коли спалахнув заколот, лаявся, побив його, а потім зв’язав. Капітан відповів, що не йому судити, винний Аткінс чи ні. Він має здатися владі, представником якої тут є губернатор острова, а решта залежить від милосердя губернатора. Але для цього необхідно виявити безумовну покору й добру волю.

За лічені хвилини бунтівники один по одному здалися, і я звелів трьом чоловікам із мого воїнства зв’язати їх. Після цього ми заволоділи ботом і всім, що в ньому було. Проте сам я поки що не показувався перед очі бунтівників, маючи на те особливі причини.

Тепер ми мали якомога швидше поладнати бот і спробувати захопити корабель. Але капітан вирішив не шкодувати часу й побесідувати з нашими бранцями. Яскраво описавши всю ницість їхніх учинків і звинувативши бунтівників у ганебному намірі зайнятися піратством у водах Карибського моря, він оголосив, що на них не чекає нічого, крім жебрацтва й ганьби, а можливо, й шибениці.

Усі вони гірко каялись і благали зберегти їм життя, але капітан твердо відповів, що він не може це вирішувати. Вони є полоненими губернатора острова, який здався їм спочатку диким і незаселеним, а насправді густо заселений та підкорюється англійським законам. А закони ці такі, що губернатор може стратити їх усіх за заколот і спробу згубити капітана і його товаришів. Дарма що губернатор помилував більшість із них, за винятком Білла Аткінса, він, не вагаючись, доправить усіх бунтівників до Англії, де їхні справи розгляне королівський суд. Щодо Аткінса, то він завтра вранці теліпатиметься в зашморгу.

Це була вигадка, але наслідок виявився саме таким, якого прагнув капітан. Білл Аткінс упав навколішки і благав заступитися за нього перед губернатором, а решта просили капітана іменем Божим не відсилати їх до Англії.

От тоді я й зрозумів, що час нашого звільнення настав.

Немає нічого простішого, ніж залучити цих людей на свій бік і вирушити разом із ними на захоплення корабля. Відійшовши подалі, я сховався в найглибшій тіні, щоб матроси не могли бачити ні мого обличчя, ні дивного вбрання. Я попередив помічника, як йому слід діяти далі, і голосно покликав капітана, а помічник відразу ж підхопив:

– Капітане, сер! Вас кличе до себе губернатор!