Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Спостерігаючи за перемовинами, капітан припустив, що заколотники, мабуть, знову збираються дати залп із усіх рушниць. У такому разі ми могли б кинутися на них, поки рушниці в усіх будуть розряджені. Несподівана атака напевне позбавить їх здатності опиратися, і нам удасться взяти всіх сімох у полон без кровопролиття.

Я погодився, зауваживши, що для успіху нападу нам слід бути якомога ближче до супротивників, щоб вони не встигли перезарядити рушниці.

Але матроси не стріляли, і ми ще довго не могли вирішити, що ж робити в такій ситуації. Доводилося чекати темряви. Якщо ці семеро повертатимуться до свого бота вже в сутінках, ми знайдемо спосіб напасти й захопити їх без особливого галасу, а потім за допомогою якихось хитрощів виманимо на берег тих трьох, що лишилися в боті.

Чекати довелося довго, і нам уривався терпець, аж раптом ми побачили, що заколотники підвелись і низкою потяглися з пагорба в бік моря. Вони злякано роззиралися навсібіч, ніби чекали на появу жахливих привидів, і було цілком зрозуміло, що продовжувати пошуки вони не мають наміру. Повернувшись на корабель, бунтівники відразу ж повідомлять про загибель товаришів, і тоді боцман накаже зніматися з якоря й ставити вітрила…

Від цієї думки капітан упав у відчай, а мені несподівано прийшла ідея. Якби вдалося її втілити, вона дозволила б досягти нашої мети.

Я звелів П’ятниці й помічникові капітана якомога швидше вирушити на західний берег бухти, потім піднятися на невеликий пагорб, до якого звідси було близько півмилі, і час від часу кричати та кликати, роблячи паузи, щоб матроси могли почути їх і відповісти. Потім вони мали попрямувати вглиб острова, постійно ховаючись у заростях і подаючи голос доти, доки матроси не зайдуть услід за ними в самісіньку глушину.

І тільки після цього вони мали повернутися до мене, користуючись добре відомими П’ятниці потаємними стежками.

Бунтівники вже були готові сісти в бот, коли здалеку почулися голоси П’ятниці й помічника капітана. Крики були глухі й жалісні. Матроси їх одразу ж почули і кинулися вздовж берега в той бік, звідки долинали ці крики, але раптом їм шлях перетнула затока.

Перейти її вбрід вони не наважилися. Як я й думав, бунтівники повернулися до бота, щоб на ньому переправитися на протилежний бік. При цьому бот залишився в глибині затоки, біля самого берега. Його прив’язали до невеликого дерева коло води, а охороняти поставили двох вартових.

На це я й розраховував. Разом із рештою людей я безшумно підкрався до бухти і заскочив матросів зненацька. Усе тривало лічені секунди. Того, що розлігся на березі, одним ударом приклада оглушив капітан, а другий, побачивши спрямоване на нього дуло рушниці, негайно здався. Це був один із членів екіпажу, який практично не брав участі в заколоті та згодом добровільно приєднався до нас.

Водночас П’ятниця і помічник капітана, спритно перебігаючи від пагорба до пагорба, від гаю до гаю, заманювали бунтівників далі вглиб острова. Так тривало доти, доки ті не втомилися майже до смерті й не зрозуміли, що до ночі їм не вибратися до берега. Наші друзі, повернувшися з лісу, теж мали виснажений і знесилений вигляд.

Тепер лишалося тільки підібратися до заколотників у темряві, напасти на них і обеззброїти.

Тільки за кілька годин матросам удалося повернутися до того місця, де вони залишили бот. Сидячи в засідці, ми чули, як вони перегукуються, підганяють тих, що відстали, а ті жаліються, що ледве пересувають ноги, тому що знеможені та зранені колючими ліанами.

Ця новина нам сподобалася.

Коли заколотники дісталися затоки, на них чекав дуже неприємний сюрприз. Настав відплив, вода з бухточки пішла, і бот знов опинився на мілизні. До того ж обидва матроси, яких залишили охороняти бот, кудись зникли. До нас долинули лайка й вигуки, потім хтось промовив: «Не інакше, цей клятий острів населений злими духами й тубільськими чаклунами!»

І знову вони заходилися волати на повний голос, бігати в темряві берегом й кликати зниклих приятелів. Це тривало досить довго, тому що часу до припливу було ще чимало.

Мої супутники благали, щоб я дозволив їм напасти на заколотників у темряві, поки ті збиті з пантелику і ще не оговталися. Та я досі чекав, тому що хотів діяти напевне – так, щоб ніхто з наших не постраждав. Не слід було забувати, що супротивник добре озброєний, та, якщо в темряві почнеться сутичка, з обох боків можуть бути жертви. Я хотів, щоб бунтівники розділилися, оскільки тоді їх буде легко здолати поодинці.