Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Раптом мене охопили сумніви. Я звик до моря, я чимало мандрував світом, але тепер щось заважало мені знову піднятися на борт корабля. Я вагався й, коли моє майно вже було завантажене на галеон, який вирушав до Лондона, несподівано звелів перевезти все назад на берег і відмовився від плавання. Причину пояснити я не міг, але ніщо не могло змусити мене вийти у відкрите море.

Хтозна, можливо, пережиті нещастя, пов’язані з катастрофою, спричинили мої таємні побоювання. У всякому разі, вони були небезпідставні. Згодом мені довелося дізнатися, що корабель, на якому я збирався плисти, потрапив у страшну бурю та розбився. Увесь екіпаж, за винятком трьох матросів, загинув.

Так я мучився доти, доки мій старий приятель-португалець не порадив мені суходолом дістатися Ла-Коруньї та сісти там на каботажне судно, яке, не віддаляючись від берегів, довезе мене до Франції, в Ла-Рошель. Звідти я можу доїхати суходолом до Кале і перетнути Ла-Манш, плавання через який потребує тільки одного дня.

Та я відчував таку огиду до моря, що вирішив не покладатися на кораблі, а перетнути суходолом усю Португалію, Іспанію та Францію й тільки в Кале сісти на судно. Поспішати мені не було куди, і я вже заздалегідь передбачав цю подорож, яку уявляв веселою й безпечною.

Тим часом у мене з’явилася компанія – я познайомився з сином ліссабонського купця, який збирався до Англії, з двома купцями-англійцями та двома португальськими дворянами, котрі їхали до Парижа. Отже, нас стало шестеро, не рахуючи п’яти слуг, двоє з яких були моїми. Окрім П’ятниці, мені довелося взяти на службу матроса-англійця, оскільки мій приятель– дикун іще не зовсім звик до європейського побуту.

Наш маленький загін був чудово озброєний, а коні – вище за всілякі похвали. Мене одностайно обрали керівником, оскільки я був старшим і досвідченішим за всіх, до того ж саме я вигадав цю подорож.

Не зупинятимуся докладно на дрібних пригодах, але дещо з того, що сталося з нами по дорозі, заслуговує на опис.

Прибувши до Мадрида, ми затрималися там на певний час, щоб огледіти пам’ятки іспанської столиці й побувати при королівському дворі. Лише в середині жовтня ми вирушили в путь і незабаром почули тривожні звістки, що змусили нас поквапитися. Щойно ми досягли Наварри, з’явилися чутки, що на французькому боці Піренейських гір випало стільки снігу, що багато мандрівників змушені повернутися з півшляху, не досягши мети.

Уже в Памплоні ми переконалися, що ці чутки правдиві, – у тих місцях дійсно панувала справжня зима. Мені, чоловікові, який провів більшу частину свого життя у спекотному кліматі, холод здавався нестерпним. Адже тільки десять днів тому ми залишили стару Кастилію, де стояла суха спека. Крижаний піренейський вітер різав наші обличчя, немов ножем, і змушував наші кінцівки клякнути. Було чому дивуватися!

Мій бідний П’ятниця, побачивши гори, суцільно вкриті снігом, і вперше в житті вдихнувши морозне повітря, не на жарт перелякався. А коли ми прибули в Памплону, сніг пішов такий густий і падав так довго, що місцеві мешканці одностайно почали стверджувати, що зима цього року настала раніше, ніж зазвичай. Шляхи, й без того розбиті, стали абсолютно непроїжджими, а замети були такі глибокі, що в деяких місцях коні вгрузали по черево. До того ж сніг був пухким, і мандрівник у горах щохвилини ризикував бути живцем похованим під лавиною.

Протягом двадцяти днів ми залишалися в Памплоні, чекаючи, що погода зміниться. Та надія згасала з кожним днем – такої лютої зими давно вже не було в Європі.

Коли нам урвався терпець, я запропонував вирушити на узбережжя і звідти відплисти на судні в Бордо, але того-таки дня до міста прибули четверо дворян із Франції, що перейшли через Піренеї. Їм удалося знайти провідника, який провів їх такими стежками, де снігу майже не було, а якщо й був, то настільки твердий, що витримував коней.

Ми послали слуг знайти цього провідника, і він погодився провести нас назад через гірські перевали, але попередив, що нам необхідно мати досить зброї, оскільки цієї пори в міжгір’ях і на лісистих схилах розбишакують вовки. Сніг позбавляє їх змоги полювати на звичну здобич, і вони зграями нападають на мандрівників.

Зброї наш загін мав удосталь, та й вовків ми не боялися, не беручи до уваги тих двоногих хижаків, яких цікавить не дичина, а золото і срібло. Їх чимало зустрічається біля обніжжя Піренеїв, надто ж по той бік іспанського кордону. Та провідник запевняв, що ми зможемо уникнути цієї небезпеки, і, порадившись, ми вирішили йому довіритися.