Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

– Чого ти чекаєш? – спитав я. – Чому не стріляєш?

– Не зараз, – відповів він. – Я сам!

Не бачачи більше П’ятниці, ведмідь позадкував, на кожному кроці озираючись, поки не вперся задом у стовбур дуба. Потім так само задки він почав повільно й обережно спускатися, обдираючи пазурами кору. Тієї хвилини, коли звір уже торкнувся лапою землі, П’ятниця стрімко підійшов до нього, приставив дуло рушниці до ведмежого вуха і вистрілив. Звір упав снопом.

П’ятниця поважно обернувся до нас, на губах його вигравала злодійкувата посмішка.

– Ось так наші бити ведмідь у мій край! – промовив він.

– Саме так? – перепитав я. – Але ж у вашого племені немає рушниць!

– Немає, – підтвердив він. – Та є багато-багато довгі стріли.

Уся ця історія могла б здатися веселою, якби ми не перебували в гірській глушині й провідник наш не був тяжко поранений. Ми не знали, де нам доведеться ночувати, а з глибини лісу все частіше долинало вовче виття.

Такого пекельного хору я не чув відтоді, як ми з Ксурі мандрували на баркасі вздовж африканського узбережжя.

Сутеніло, і нам треба було їхати. Ми мали подолати ще близько семи миль, в іншому разі, ми, звичайно ж, зняли б із ведмедя його розкішну шубу, щоб зберегти її на пам’ять.

Але нам довелося залишити нашу здобич і підострожити коней.

Земля тут була досі вкрита снігом, хоча й не таким глибоким, як у горах. Згодом ми дізналися, що з настанням ранньої зими хижі звірі, яких мучив голод, кинули свої схованки в горах та спустилися на схили, порослі лісами, а потім і на рівнини, де спустошили села, знищивши безліч овець, корів і коней. Нападали вони й на місцевих мешканців.

Нам лишалося проминути ще одне небезпечне місце, про яке попередив провідник. Саме там найчастіше зустрічалися вовки. Це була невелика, зусібіч оточена густим лісом галявина, за якою починалося довге й вузьке міжгір’я. Через нього проходила дорога до селища, і саме нею ми мали їхати.

За півгодини до заходу сонця ми заглибилися в лісові хащі, а коли сонце сіло й дерева розступилися, ми опинилися на галявині близько півмилі в діаметрі. Якраз цієї хвилини дорогу перед нами перетнули п’ять вовків – звірі немов поспішали кудись і не зважили на наш загін.

Провідник, який виявився людиною легкодухою, зблід і звелів нам тримати зброю напоготові. П’ятьох вовків можна не боятися, та набагато небезпечніше, якщо звірі зберуться у велику зграю.

Ми перевірили заряди й порох і пильно вдивлялися в хащі, проте вовки більше не з’являлися. Проте не встигли ми проїхати й сотні ярдів по галявині, як побачили в низовині мертвого коня, загризеного хижаками. Близько дюжини вовків крутилося навколо; тварини вишкіряли зуби й рвали залишки конячого м’яса і шкури. Судячи з усього, коня було вбито давно, тому що від нього вже майже нічого не зосталося.

Ми не заважали вовчому бенкету, а ці звірі, як і раніше, не звернули на нас уваги. П’ятниця хотів був вистрілити, щоб розігнати вовків, але я зупинив його, гадаючи, що це далеко не остання зустріч із небезпечними хижаками.

І справді, ми були ще на середині галявини й на півшляху до входу в ущелину, коли з лісу ліворуч від нас долинуло страхітливе виття вовків. А наступної миті перед нашими очима постало жаске видовище: близько сотні вовків насувалися на нас, причому не зграєю, а правильними лавами, немов загін піхоти під командуванням досвідченого офіцера.

Я розгубився. Єдине, що ми могли зробити, – це зібратися разом і спрямувати рушниці в усі боки. Щоб зупинити таку навалу хижаків, треба було вести якомога більш перебіжний вогонь. Тому я звелів моїм супутникам стріляти не всім одразу, а через одного – на той випадок, якщо після першого залпу сіра лавина все одно насуватиметься на нас. Потім, не гаючи часу, ті, хто вже розрядив рушниці, мали взятися за пістолети, яких у кожного було по два.

Завдяки цій тактиці ми могли зробити по шість пострілів без упину і встигали перезарядити зброю.

Проте ці всі перестороги виявилися марними: від перших же залпів вовки, налякані гуркотом і спалахами пороху, повернули назад. Четверо з них лишилися на місці, багато були поранені та спливали кров’ю, про що свідчили сліди на снігу.

Вовки відступили, але вони не тікали. Раптом я згадав, що навіть найлютіші звірі бояться людського голосу, і наказав моїм супутникам кричати якомога голосніше. Це подіяло: почувши наш лемент, вовки позадкували до узлісся. Не роздумуючи, я звелів дати ще один залп навздогін, який змусив сірих розбійників дременути й розсіятися між деревами.