Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Це дало нам час перезарядити рушниці, що ми й зробили, рухаючись уперед. Та щойно ми вклали набої та забили їх клейтухами, знову почувся жахливий гамір, – але тепер уже на дорозі, якою ми мали їхати.

Поступово сутеніло, а становище наше дедалі погіршувалося. Ми чули завивання пекельних тварюк і їхнє злобливе гарчання. Нарешті на дорозі з’явилися відразу дві зграї вовків: одна – просто перед нами, а друга, рухаючись стрибками по снігу, заходила нам у тил.

Таким чином, вовки майже оточили нас. Ми підострожили коней, які хропли від смертельного переляку, але по слизькій засніженій стежці вони могли рухатися тільки звичайним клусом.

Так ми перетнули галявину. Далі дорога йшла в горловину лісистої ущелини, і там, край лісу, ми знову побачили величезне скупчення хижаків. Раптом до моїх вух долинув звук віддаленого рушничного пострілу, а потім ми побачили, як із ущелини в наш бік вихором мчить осідланий кінь без вершника, якого переслідує понад дюжина вовків. Навряд чи кінь міг довго витримати таку шалену гонитву, і врешті-решт вовки наздогнали його, повалили на сніг та почали шматувати ще живим.

Коли ж ми виїхали на просіку, звідки вирвався ошалілий кінь, перед нами постало страшне видовище. На втоптаному снігу лежали роздерті трупи двох мандрівників і ще одного коня. Напевне, постріл, який ми почули, зробив один із цих людей – поруч із ним лежала розряджена рушниця.

Ми жахнулися, побачивши криваву картину, але часу шкодувати про долю нещасних мандрівників не лишалося: вовки, розраховуючи на нову здобич, оточили нас ізусібіч, а кількість їх досягла трьохсот!

На щастя, на просіці я помітив купу товстих колод, зрубаних минулого літа дроворубами і приготованих для вивезення. Не гаючи жодної хвилини, я повів наш загін туди, звелів усім спішитись і сховатися за цими колодами, як за бруствером. Нам удалося розташуватися трикутником, отже, наші коні опинилися всередині його і під захистом.

На колоди ми натрапили вчасно: юрми звірів із ревінням і виттям кинулися на наше укріплення. Їхня лють зросла вдвічі, коли вони побачили коней – найсмачнішу принаду. Як і раніше, я звелів своїм людям стріляти по черзі, а їхні постріли були такими влучними, що першим же залпом кількох хижаків було вбито наповал. Проте вовки не звернули на це уваги і хвиля за хвилею, відштовхуючи одне одного й шалено гарчачи, штурмували наш редут. Схоже, в них уселився сам диявол!

Після другого залпу з усієї зброї ми вирішили, що натиск вовків слабшає, але де там! Тиша тривала недовго, й оскаженілі звірі знову кинулися на нас. Ми дали ще два залпи з пістолетів – тепер перед колодами лежало чи то сімнадцять, чи то вісімнадцять трупів, а ще більше вовків було поранено та скалічено, однак сіроманці не відступали.

П’ятниця бився, немов лев. Тим часом мій другий слуга невимовно спритно встиг перезарядити рушниці, після чого я наказав йому взяти порохівницю й насипати на колоду, що відокремлювала нас від вовків, широку смужку пороху. Щойно він устиг це зробити, хижаки знову кинулися в атаку. Тоді я спустив гачок пістолета біля самої колоди – і порохова доріжка спалахнула сильним і яскравим полум’ям.

Ті вовки, що вже лізли по колоді, були буквально засмажені – їх я нарахував сім чи вісім. Іще десяток ми вклали на місці, а решта, злякавшись вогненного спалаху й пострілів, нарешті відступили в темряву.

Я наказав дати останній загальний залп із пістолетів, услід за яким ми разом загорлали щосили. Вовки побігли геть, а ми, вискочивши зі сховища з оголеними шаблями, кинулися їх переслідувати, завдаючи ударів праворуч і ліворуч, не милуючи навіть підранених. Ця вилазка остаточно зламала бойовий дух сірої зграї, і вовки, не озираючись, кинулися навтікача.

Загалом на бойовищі лежало близько шістдесяти вовків, і, якби ми билися вдень, їх було б там значно більше. Залишивши наш редут, ми вирушили далі: ми мали проїхати ще три чи чотири милі. Однак і на цьому шляху ми не раз чули вовче виття в хащах, а часом у темряві можна було розгледіти очі, які світилися зеленим світлом.

За годину ми прибули до села, у якому розраховували переночувати, і побачили, що всі його мешканці на ногах і зі зброєю. Як з’ясувалося, минулої ночі вовки й кілька ведмедів удерлися сюди та зчинили різанину в хлівах. Селяни були так налякані, що, оберігаючи себе і свої родини, вирішили чатувати вдень і вночі, тож усі озброїлися.

Наступного ранку нашому провідникові стало набагато гірше. Нога його розпухла, рани загноїлися, він кидався в гарячці. Тому нам довелося підшукати нового провідника, з яким ми й вирушили до Тулузи, де не було снігу, вовків та інших не надто приємних тварин, а погода стояла тепла і м’яка.