Тарас Шевченко - Перлини української класики [збірник]

– Чекайте, Хомо…

– …бодай би взялось вогнем та розвіялось попелом разом з людською кривдою…

– Чекайте ж бо, Хомо…

– Чого чекати? Він дума – гуральня. Домовині тобі готують – чотири дошки та яму. Та й вже.

– А, які ж бо ви, Хомо…

Але Гудзя годі було спинити. Він гнав, наче з горба.

– От взяв би – р-раз, р-раз, розвалив би к бісовій мамі, зрівняв би з землею, щоб і пам’ять пропала на віки вішні…

Хома махав руками і тупав ногою. Кожна зморшка на безвусому виді скакала у нього, і видко було, як під старою свиткою корчилось тіло, наче пружина.

Андрій з ляком дивився на Гудзя. Він навіть язика забув у роті.

Що се з Хомою? І що він каже? Треба ж із чогось жити… Хіба краще отим, що крутяться на латочці поля і не зберуть, буває, навіть насіння? Або тому, що закопає силу у панські лани, а прийде слабість, каліцтво чи старість, то здохне, як пес під плотом? I що-бо він каже, господи боже!

Але Хома помалу одходив. Злість і прокльони розсипались раптом в хриплий, застуджений сміх…

– Ха-ха! Ну, ставиш пиво? Твій могорич. Гайда до Менделя.

Андрій осміхнувсь винувато. Чому б не поставить? Ой як би охоче він сам напився на радощах пива, та…

– Вірите, Хомо…

– Ну, ну… не маєш? Чорт із тобою… теж «фабрикант»! Я йду…

Андрій дивився у спину Хомі, але перше, ніж зникла похила фігура, затихло шипіння зелених гадючок, погасли пекучі слова і одно тільки дзвеніло в Андрієвих грудях – гуральня!

Він хотів ще раз почути те слово. Стояв перед прикажчиком і м’яв шапку в руках.

– Гуральня буде?

– Гуральня.

От. Тепер вже напевно. Він почув гордість, самоповагу, наче не панич Льольо, а сам він оживить мертві стіни сахарні, пустить в рух колеса, паси машини і людську силу.

Село, хлібороби, земля…

Яке все бідне, злиденне…

Кроти! Залізли на зиму у білі нори, а прийде весна, почнуть мучити землю, різати груди. Дай, земле, покорму! А земля стогне, пісна, безсила, подерта на латочки. І замість покорму дає свою кров. Не хліб, а кукіль родить, будяки, хопту. Годуйся!..

А тимчасом голодний зростає, множиться, корчиться, як гадюка, порубана на шматочки.

Намножилось вас. Хоч би милосердний господь порідив вас війною, або мором яким. Може б, легше було на світі…

Ну, а йому що? Він не має землі. Гуральня дасть йому хліб… Хома каже дурниці.

І ти, Маласю, дурно сміялась. Казав Андрій Волик – буде гуральня – і буде…

Гафійка увійшла в хату і притулила до печі замерлi руки.

– Забула, що піч холодна, – винувато посміхнулась вона.

Маланка обернула до неї червоні очі.

– З ким розмовляла у сінях?

– Прокіп приходив.

Прокіп! З того часу, як він оженився, Маланка не могла чути його наймення.

– Чого йому треба?

– До мене приходив.

– До тебе? Чого?

– Книжки приносив.

– Нехай носить жінці своїй, а не тобі…

Їй хотілось вразить поглядом дочку, але не вдалось. Набігла сльоза, загризла, довелось кулаками закриті очі.

Тепер Маланчині очі вже самі плачуть. За осінь та зиму стільки вилляли сліз, що уже звикли. Бо настав холод, сльота та негода не тільки в природі, а в серці. Облетіли надії, розметались безслідно, і там тепер голо, як в лісі. Сніги тепер в серці і вовки виють. Господь не схотів показать свою правду: як була панська земля, так і лишилась панська. Дурно Маланка збирала насіння, дурно плекала надії. Вузлики з зерном так довго висіли під образами в хаті, аж намулили очі. Нарешті зняла та винесла в хижу. Годі себе дурити. «Нащо знімаєш? Настане весна – лани засієш». Це Андрій так впік у живе.

Сухі губи в Маланки стиснулись од болю на саму згадку.

Їх троє – а всім судилась однакова доля. Холод і голод, і безнадія. Днями сиділи в нетопленій хаті і не варили страви. Світили ненависним оком, кусались кривавим словом. Як звірі. Щоб не замерзнуть, Андрій нишком по ночах рубав по шляху верби, або розбира стріху в сусідніх порожніх будинках. Якби не совість – крав би. Потому залізла колька у груди, вчепився кашель. Печінки вивертало, по ночах ніхто спати не міг. Навкруги порожньо, сумно. Гафійка ходить, немов черниця. Мовчить, нічого не каже. Хіба Маланка і так не знає?

– Бач, книжки носить… Якби пішла за нього, читала б разом.

– Облиште, мамо.

– На кого чекаєш? На Гущу? Бачиш, біда. Батько небагато заробить, я немічна, зчорніла од праці – та що із того? А Прокіп…

Ах, як се нудно, як нудно все одно чути

– Ви не журіться, мамо. Я піду в найми.

Маланка прикусила язика.

– До двору наймуся. Або до Підпари, він, кажуть, шукає дівки.