Тарас Шевченко - Перлини української класики [збірник]

– Я так міркую, Хомо, коли чоловік працює…

Але Хома знов сердився.

– Пропади ти пропадом… Одному все, другому нічого. Хіба я не бачив, як стара пані…

– Коли чоловік працює, він мусить за те щось мати. А як земля мені нічого не дає…

– …Стара пані цілу зиму топила в грубах полотном, що лишилось од панщини…

– Ну, як земля нічого не дає – на чорта вона мені? Однаково мені, чи я наймит на своїй землі, чи на чужій. А все наймит. Правду ви…

– …Злежалось полотно в коморах… Люди прохають – дайте хоч на сорочку, – хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.

– Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таки собаче життя маємо. Таж то висотали з мене всі жили. Таж то цілий вік свій напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згоріла…

– Авжеж погоріло, усе полотно згоріло.

– Яке полотно?

– Як – яке? Таж розказував.

– А – так-так… Ну, пиймо краще. За ваше…

– А як же з Гафійкою? Наймаєш?

– Та годІ вам. Пиймо.

– Ну, чорт із тобою, не хочеш, як хочеш. – Хома випив душком пиво і кинув склянкою об землю.

На бренькіт скла прибіг наляканий Мендель.

Було якесь свято. Гафійка сиділа на призьбі за хатою. Біля ніг її кружились кури і сокотали, до-поминаючись їжі. На призьбі лежала розгорнена книжка.

– Агуш, агуша, йдіть собі порпатися попід тином… – проганяла їх Гафійка. – Ну, чого сокочете, дурні? А ти чого, зозуляста, витягаєш шию та заглядаєш до рук? Я вже тобі давала їсти. Вам тільки аби їсти, дурні. Сердишся, що таке кажу? А от поспитай Марка, послухай, що розумні люди скажуть. Він би вам сказав: дурні, зроду-звіку дурні. Вам дають жменьку пшона, а забирають всі ваші яйця або ріжуть вас на юшку. А ти, півню, по-дурному тріпаєш крилами, храбруєш. Коли б ти був такий сміливий, як Марко, ти не дав би своїх дітей продавати панам на печеню. А може, ні? Ну, та ти півень, а Марко орел. Ти послухав би, що він каже… Він каже… Та що ти тямиш, ти нічого не розбереш… Бо коли б ти був розумніший, ти побачив би, що й люди такі, як кури… Ну, чого кудкудачеш, біленька? Чого смієшся? Думаєш, я не знаю, що у вас добре? Думаєш собі, що ти кохаєш, кого сама схочеш, а я мушу віддатися за Прокопа, бо мати мене за нього сватають? Дурна, дурна… Та нехай мене печуть, нехай ріжуть… нехай краще закопають мене в землю, чуєш ти, зозулястенька! Ну, пішла геть, коли головою крутиш, невірна! Не бійсь, Марко нікому мене не дасть… бо він орел… а над ним, знаєте, кури, вороння того, вороння… мало не заклюють… Коли й люди на його, і староста, і навіть тато нападаються… а він добра хоче людям. Не тато, а Марко… Чуйте ж, кури, який він добрий, Марко мій… за те його парубки й дівчата страх люблять… і слухають… А ти куди, проклятий? Агуш! бач – наслідив на книжці! Що мені Марко скаже, як побачить на ній півнячі сліди? Скаже: півень більше начитав, ніж ти… Ну, тепер усі гетьте, агуша, бо мені треба читати. Присунуся ближче до сонечка, хай і воно загляда в книжку, хай і воно читає… Ну, разом!..

З погодою щось діялося. Весна стояла суха і вітряна. По городах усе сохло, хліба на полі не росли, по шляхах носились цілі хмари куряви. Люди, мов каня, прохали дощу, бо все віщувало голод. Ціна на хліб раптом підскочила, і це так стурбувало Маланку, що вона щоночі бачила погані сни. Зате чим гірше було навкруги, чим більше надії хліборобів в’яли, тим більш Андрія опановували мрії про фабрику. Як Маланці дороге борошно, так Андрієві снилась фабрика. Часом він схоплювавсь серед ночі і спросоння, з якимсь жахом в голосі, питав Маланку:

– Був свисток?

– Який свисток?

– Ну, фабрика свистала? – сердився він.

– Опам’ятайся… то тобі в голові свище, по ночах товчешся… – бурчала сколошкана Маланка, позіхала, зітхала і не могла заснути до рання.

Андрія жерла нетерплячка. Він раз у раз бігав на руїни, щось обмірковував, прикидав, вираховував. Потому бігав по людях, розпитував, пускав поголоски, і коли вони знов доходили до його, значно змінені і більш рішучі, він радів, хвалився Маланці і вірив. Навіть до своїх звичайних заробітків відносився він тепер злегка і не шукав їх.

Маланка нарікала. Дедалі все трудніше і трудніше ставало знайти якусь роботу. Трави погоріли, по економіях більш не наймали. Приступаючи до печі, вона просто дуріла, бо не знала, що варити. Приварку не було, вічні позики докучили всім і навіть Маланці. Найдужче серце боліло в неї за Гафійкою – таке молоде, єдина дитина, і мусить голодом мліти. Якимсь чудом вона роздобувала для неї і приносила під хвартухом мисочку ягід або свіжу паляницю. Андрій рідко звертав увагу на страву – голова його була запрятана фабрикою – але часом і він одсовував нізчимну юшку і починав бурчати. Маланка чатувала на той мент. Вона вся скипала лихою радістю і жбурляла йому в лице всю отруту, все шумовиння свого серця.