Тарас Шевченко - Перлини української класики [збірник]

– Не вiдьма, не вiдьма; не знирнула, не вiдьма; тягнiть назад! – кричав увесь народ, i вже писаря нiхто не послухав, i витягли Веклу зовсiм мертву, вiдчепили вiд вiрьовок i, не кладовивши на землю, стали на руках вiдкачувати.

Поки сеє дiялось, пан сотник, вiдпочивши опiсля крику та турбацiї, пiдкликав до себе Ригоровича та й спитавсь:

– Скажи менi на милость: за що її повелiв топити? Жiнка ще не стара i багатого i чесного роду; не чути було за нею нiякої примхи.

– Суджу по правотi i без усякого возклоненiя дiвствую, – сказав Ригорович, – она суть хоча iще i без старостi жона, но iмать пiнязей до бiса. Просих – i не дала; позичах – i не повiрила; стражi предах – i не вiдкупалася, якоже другiї прочiї. Сього ради розмислих ю погрузити i не iзторгнути оттолi, дондеже не дасть менi, чого i колико прошу. Живуща, матерi її дуля, тресугубо живуща. Зрю, що вже її вiдтрусили. Нехай благоденствуєть до якого часу. А воздайте сюди Устю Вечериху! – гукнув Рцгорович на калавурних.

Притаскали Устю, i те ж усе було, що з Веклою, тiльки Устя, як плюснули її у воду, так тут їй i амiнь! Хоч i трусили, так i не вiдкачали, так i зосталась.

Питавсь пан сотник у писаря i про сю, так нищечком йому признавсь: «Що, – каже, – желах совокупитися з її дщерiєю Одарiєю, дуже лiпообразною, i вона, тресугубо нечестивая, замiсть желаємої дiвицi, возклонила у кишеню мою тисящеклятий гарбуз i покри предняя i задняя моя срамотою, яко рубищем. Так се їй за оноє дiло таковая пинхва…»

Аж ось i перемiшав їм Талимiн Левурда, кланяючись низенько, i просить:

– Будьте ласкавi, пане сотнику Уласовичу, може б, сполоскали i мою жiнку трохи, бо трохи вона чи не вiдьмує…

– Давай її сюди! – неначе проспiвав, так заговорив пан Забрьоха. – У нас не попадайсь, зараз провчимо, а найбiльш тих, що добрих людей замiсть рушникiв та годують гарбузами. – Та здумав своє лихо, здихнув важко та голову понурив i стоїть.

А Прокiп Ригорович ще тiльки почув, об чiм Левурда став прохати, та так i затрусивсь, неначе циган на морозi; очi йому так i заблискали, пика почервонiла, губи задрижали i ледве-ледве може слово промовити:

– А як ти… а за що… твою жiнку потопляти?. хiба ж вона волшебствує?

– А як же не волшебстсвує? – казав Талимiн Левурда Уласовичу. – Ось слухайте сюди, добродiю! Разiв з десяток таке менi. привиденiє було, що у саму глупу пiвнiч хтось i стука у вiкно; стука, стука, аж поки моя Стеха, знаєте, жiнка, прокинеться; прокинеться та й вийде з хати, а я й засну; та вже перед свiтом вернеться; то я й питаю: «Де ти, кажу, була?» Та вона й каже: «Ходила до коров, так отсе змерзла, та й ляжу». А я кажу: «Лягай», а вона i ляже та, каже, змерзла, а сама, як вогонь. Так се, бачите, добродiю, вона не до коров уставала, а чаклувати, певне, чаклувати. А то на тiй недiлi, так я вже iменно бачив чорта живiсiнького, от як я вас, пане сотнику, бодай би здоровi були. Ось бачите як: поїхав я на ярмарок та мав там пробути три днi, та як менi завадило, так я у той же день i вернувсь пiзно уночi. Стук-стук у хату – жiнка не вiдчиня i з кимтось розмовля та регочеться, i свiтло є в них. Я як рвонув дверi, так защiпка i вiдскочила, а я ввiйшов; дивлюсь… аж в неї в гостях чорт, та от, як бачите, словнiсiнько як пан писар Прокiп Ригорович, нехай здоров буде; така йому i пика, i одежа, i усе таке. Я до чорта, та вiн вiд мене; я за ним, а проклятий чортяка та у сiни (а сiнешнi дверi засунув я таки); вiн бачить, що непереливки, та у трубу; я як злякаюсь, як вернусь у хату, та на пiл, та що то: й кожухом укривсь, а сам дрижу з переляку, що бачив чорта i моя жiнка з ним дружить. От я вам i кажу: непевна моя жiнка, зовсiм непевна, сполощiть її хоч трохи, може, тогдi дощ пiде.

– А що ж? Так i сполоснути. Пане писарю! ану! – так-то сказав пан сотник Ригоровичу. Як же той крикне на нього, так що ну!

– Чи ви обуяли? – закричав на нього, – Чи ви таки попросту одурiли? Вам не довлiє нiякого рiшення iспускати без потребностi моєї, затим, що треба усякеє дiло угобзити i законнеє присовокупленiе соєдинити. А ти, гаспидська Левурда! от що касательно тебе закон повелiва: оного неключимого Талимона Левурду, наважденiем своїм приведшего сожитiє своє, сирiч жiнку, до дружелюбiя, з сатаною, – дух свят при вас, пане Уласович! – убо подобаєть забити сякому-такому сину нозi у кладу. Агов, хлопцi! Поймiте його i водворiте у ратушу i присовокупiте нозi його до клади, бо сам сознанiє учинив, що видiв i осязав живого чорта; убо вiн є колдун, чаклун; воутрiє iзбию киями сього грiшника.

Поки се Пiстряк розказував, а сердешного Левурду вже й помчали до ратушi, а Ригорович повiв оком та з якоюсь молодицею чорнявенькою ззирнувсь, усмiхнувсь, покрутив ус та й гукнув на калавурних козакiв: «Ануте, водворяйте у преiсподнiї води Домаху Карлючкiвну!» I пiсля Карлючкiвнй тiльки забулькотiло… А громада, бачачи, що вона не вирина, загомонiла: «Нi, вона не була вiдьма, не була!»