Джеймс Купер - Останній з могікан

– Він там! За ним! Коро! – кричали білі.

Ункас із прудкістю оленя помчав за гуронами.

Але шлях тепер пролягав угору, по краю урвища, тому Ункас відкинув свою рушницю, щоб вона не заважала йому рухатися. Гейворд узяв з нього приклад, хоча незабаром зрозумів безглуздість свого вчинку. Нарешті друзі підійшли до ворогів настільки близько, що змогли розрізнити двох воїнів, котрі вели Кору, й Магуа, який вказував їм шлях.

– Стій, собако гуроне! – загорлав Ункас, метнувши своїм томагавком у Магуа.

– Я не зроблю більше жодного кроку! – крикнула Кора, зупинившись на краю скелі, біля самого урвища.

Гурони хотіли були опустити свої томагавки на голову Кори, але Магуа стримав їх. Видобувши ножа, він кинув на полонянку лютий погляд і промовив:

– Обирай, жінко: ніж Магуа чи його вігвам!

Не встигла Кора сказати жодного слова, аж поблизу почувся пронизливий крик – і Ункас зістрибнув зі страшенної висоти на випин скелі. Магуа мимохіть зробив крок назад, і один із його супутників устромив ніж у груди Кори. Магуа, ошаленівши, зі швидкістю блискавки кинувся на оглушеного падінням Ункаса й устромив йому свій ніж у спину. Ніби поранений лев, скочив молодий могіканин і одним ударом збив із ніг убивцю Кори, витративши на це залишки власних сил.

Хитра Лисиця, схопивши вже неживі руки могіканина, встромив йому ніж у груди.

– Пощади! Май співчуття! – сказав зверху Гейворд. Йому вторив лютий крик мисливця, який раптом помітив, що над ними, на запаморочливій височині стоїть гурон.

– Блідолиці собаки! – волав він згори. – Делавари – боягузливі жінки! Магуа залишить їх на скелі на поживу крукам!

У цей час пролунав постріл Соколиного Ока – і вождь гуронів полетів у глибоке урвище, випустивши пронизливий передсмертний зойк.

Світанок застав ленапів у глибокому смутку та журбі.

Замість переможної радості чулися плач і стогін. Усе плем’я вийшло зі своїх хиж.

Біля смертного одра великодушної Кори стояли шість делаварських дівчат із розплетеним волоссям, час від часу вони осипали спочилу квітами. У ногах доньки сидів Мунро, нещасний батько, чиє серце краялося від горя. Давид, сповнений благочестивого суму, та Гейворд, який мужньо намагався затамувати сльози, стояли коло старого. Недалеко від нещасної дівчини лежало тіло Ункаса, одягнене в багатий національний костюм. Розкішне пір’я розвивалося над головою юнака, намиста й медалі рясно прикрашали його груди.

Перед трупом сидів Чингачгук – без зброї, без розфарбування. Його погляд прикипів до неживого обличчя сина.

Поряд із ним, зіпершись на свою рушницю, стояв вірний друг Чингачгука, Соколине Око, а попереду сидів сивий Таменунд.

Уже бралося на південь, а юрба делаварів усе ще справляла гнітучу мовчанку. Тільки вряди-годи лунало приглушене ридання, і хтось із присутніх підводився, щоб просто та зворушливо віддати шану.

– Воїни ленапів! – почав Таменунд глухим голосом. – Обличчя Маніту сховалося за хмарою. Його погляд відвернутий від нас, вуха заткнуті, язик не дає відповіді. Ви не бачите його, але суд його зрозумілий. Воїни ленапів! Обличчя Маніту сховалося за хмарою!

Дівчата заспівали поховальної пісні. Спочатку вони прославляли високі чесноти героя, який загинув, називаючи його левом свого племені, а потім знову повернулися до Кори, умовляючи небіжчицю не сумувати й не боятися за своє щастя у потойбічному житті. Там, співали вони, її супутником життя стане мисливець, котрий подбає про неї та стане їй надійним захистом.

Усі присутні зі зворушливою повагою дослухалися до ніжного голосіння дівчат, тільки один Чингачгук не бачив і не чув нічого. Життя, здавалося, залишило його, жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся, коли він дивився на свого улюбленого сина, який був його гордістю.

Щойно дівчата замовкли, виступив іще один із найбільш знатних воїнів. Звернувшись до Ункаса, він сказав:

– Навіщо ти покинув нас, гордосте делаварів? Хіба ті, хто бачив тебе у битві, могли повірити, що ти скоро загинеш? Твої ноги скидалися на крила орла. Твої руки були сильні, як удари блискавки. Твій голос нагадував про Маніту, який говорить із хмар. О гордість делаварів, навіщо ти покинув нас?…

Нарешті настала мить, коли нещасний Чингачгук мав сказати останнє слово своєму синові.

Одначе це виявилося понад сили вбитого горем батька. Марно він підвівся, воліючи звернутися до Ункаса, – жоден звук не зміг вирватися з його розшарпаних грудей, і старий сагамор знову опустився на своє місце…