Джеймс Купер - Останній з могікан

– Хто згадує про дітей ленапів? Хто каже про те, що пройшло? Навіщо говорити делаварам про щастя, котре минуло? Чи не краще дякувати Маніту за те, що залишилося?

– Це я кажу, друг Таменунда, – відповів Магуа.

– Що привело сюди гурона? – суворо запитав старець.

– Бажання знайти справедливість. Його бранці перебувають у його братів, і він бажає забрати те, що йому належить, – пояснив один із делаварів.

Таменунд вислухав і тихо мовив:

– Справедливість – заповідь великого Маніту. Діти мої, дайте чужинцю їжі. А потім, гуроне, візьми своє і йди.

Жоден делавар не наважився заперечувати шанованому старцю. П’ять воїнів одразу ж підійшли до Гейворда й Соколиного Ока та зв’язали їм руки. Магуа переможно глипнув на полонених і зупинив свій погляд на тій, котра була йому дорожчою за все. В очах Кори він побачив холодну байдужість.

– Вельмишановний делаваре! – вигукнула дівчина, упавши до ніг Таменунда. – Від тебе залежить наша доля. Зглянься на нас! Залишся глухим до слів цього безсоромного чудовиська! Він отруює твій слух брехнею, щоб наситити свою жагу помсти.

Немовби прокинувшись зі сну, Таменунд підняв свої важкі повіки й запитав:

– Чого ти хочеш?

– Пощади, коли не для мене, то хоча б для моєї сестри, котра досі не знала, що таке страждання. Вона – дочка старої, згасаючої вже людини. Вона занадто добра й шляхетна, щоб стати жертвою негідника.

– Я знаю, – відповів Таменунд, – що блідолиці є гордим та жадібним народом. Я знаю, що вони не тільки хочуть мати усю землю, а й найнижчого зі своїх людей цінують вище за червоношкірих. Собаки та ворони почнуть гавкати й каркати, щойно в їхній вігвам увійде жінка, колір шкіри якої поступається своєю білістю снігу. Вони не мають хвалитися перед обличчям великого Маніту! Вони прийшли у цю землю, коли сходило сонце, але можуть легко її залишити, коли воно сідатиме.

Кора, зазнавши невдачі у своєму проханні, змогла лише вимовити:

– Серед твого власного народу є чоловік, якого ти не вислухав. Нехай він скаже, поки ти ще не відпустив Магуа.

Таменунд питально роззирнувся на всі боки, й один з його делаварських вождів зауважив йому:

– Це змія, червоношкірий найманець інгизів. Ми зберегли його для катування.

– Привести його! – звелів старець.

Делавари розступилися, щоб пропустити Ункаса. Усі задоволено милувалися прекрасною постаттю молодого могіканина, його гордою, сповненою величі поставою і тим холодним спокоєм, із яким він приймав свою долю.

– Якою мовою говорить бранець? – запитав патріарх, не підводячи очей.

– Мовою його батьків делаварів.

Гучні крики зустріли цю несподівану відповідь. Таменунд із зусиллям розплющив очі та сказав.

– Делавар! Я жив досить довго і бачив, як ленапів прогнали від їхніх вогнищ та розсіяли по горах ірокезів, ніби овець. Я бачив, як сокири чужинців валили наші дерева. Я бачив, як лісові звірі й птахи оселились у наших вігвамах, але досі я не зустрічав делавара настільки ницого, щоб він міг, ніби підступна змія, прокрастися в табір свого племені.

– Брехливі птахи повідкривали свої дзьоби, і Таменунд почув їхню пісню, – заперечив Ункас мелодійним голосом.

Старець схилив голову вбік, ніби бажаючи ухопити звуки мелодії, що завмирала.

– Чи не бачить сон Таменунд? – раптом він вигукнув: – Що за голос торкнувся його вуха? Чи не повернулися назад мої літа? Чи не прийшла знову весна до ленапів?

Запала глибока тиша. Патріарх, здавалося, був занурений у глибокі роздуми. Нарешті він підвів голову та промовив:

– Делавар! Ти недостойний свого племені. Воїн, що полишає власний народ у нещасті, двічі зрадник. Закон Маніту є справедливим. Полонений належить вам, діти мої! Учиніть же з ним по закону.

На обличчі Ункаса не затремтів жоден м’яз, коли навколо нього пролунало люте виття. Один із вождів оголосив, що Ункас засуджений до спалення на вогнищі. Натовп делаварів так поспішно кинувся готуватися до страти, що Соколине Око почав занепокоєно роззиратися навсібіч, а Кора знову впала навколішки перед Таменундом, благаючи про пощаду. Гейворд безпорадно стискав свої зв’язані руки.

Тільки Ункас залишався незворушним. Юнак спокійно дивився на делаварів, які метушилися, а коли кати повели його до багаття, зберіг свою горду велич. Один із дикунів у запалі лютої жорстокості зірвав із молодого могіканина його мисливську сорочку і тієї-таки миті, вражений чимось, раптово зупинився. Його широко розплющені очі були готові, здавалося, вискочити з орбіт, а сам він не міг вимовити жодного слова і тільки мовчки показував на груди бранця.