Джеймс Купер - Останній з могікан

Кора в розпачі закричала, коли зловтішно всміхнений Магуа наблизився до неї.

– Стій! – вигукнув Гейворд. – Чи не хоче Магуа викуп? Усе моє багатство в його розпорядженні…

– Магуа не дитина.

Соколине Око, добре знаючи натуру дикуна, запропонував стати його полоненим в обмін на Кору, щоб угамувати жадобу помсти гурона. Марно! Дика лють спалахнула в очах Хитрої Лисиці, і він зневажливо захитав головою.

– Хитра Лисиця – великий вождь, – сказав він, – і знає, як треба чинити. Ходімо – погукав він Кору.

– Великодушна людино! – сказала Кора мисливцеві. – Дай тобі, Боже, за твій шляхетний намір. Щасти тобі! Утіш мого старого батька!

Потім вона звернулася до Гейворда, який стояв поруч її непритомної сестри:

– Мені не треба довіряти вам мою Алісу, Дункане. Ви кохаєте її… Вона ласкава, лагідна і чиста, як янгол. Я могла б іще багато чого вам розповісти, але хочу змилуватися над собою й вами…

Голос її урвався, вона торкнулася губами Алісиного чола і, повернувшись до Магуа, вимовила:

– Я готова.

– Гуроне, – втрутився Ункас, – справедливість делаварів іде від Маніту. Подивись на сонце. Воно стоїть тепер біля верховіття дерев. Коли ж воно зійде над ним, наші воїни підуть по твоїх слідах.

– Я чую крякання ворони! – глузливо вигукнув Магуа. – Геть! – заволав він натовпові, що розступився перед ним. – Де спідниці делаварів? Ви можете відправити свою зброю гуронам, собаки. Боягузливі зайці, крадії, я плюю на вас!

У глибокій мовчанці делавари вислухали ці образливі слова. А переможний Магуа, який перебував під охороною свято шанованих індіанцями законів гостинності, рушив зі своєю полонянкою до лісу.

Коли гурон зник, дикі пристрасті делаварів вирвалися на поверхню, і юрма завирувала, наче бурхливе море.

Тільки Ункас мовчав, дивлячись услід Корі, що віддалялася. Тільки-но її сукня зникла за деревами, юнак попрямував до своєї хижі.

За годину табір делаварів, здавалося, перетворився на бджолиний рій, який чекав лише на свого ватажка, щоб вилетіти.

Нарешті з’явився Ункас, який зняв із себе увесь одяг за винятком пояса й легкого взуття; половина його обличчя була повністю розмальована чорною фарбою.

З урочистим виглядом заспівав він військову пісню індіанців:

Тричі проспівавши цю пісню, Ункас почав кружляти в урочистому танці, й один по одному до нього приєднувалися воїни…

У самісінький розпал танцю Ункас раптом замахнувся своїм томагавком і з силою кинув його. Зброя глибоко увігналась у розмальований стовп, і юнак войовничо закричав. Цей сигнал розбурхав дикі пристрасті усього племені. Молоді воїни шалено кинулися на уявну емблему ворога і вмить розкололи її своїми ножами й томагавками на друзки. Тоді Ункас подивився на сонце, яке досягло своєї найвищої точки в небі й означало кінець замирення з Магуа, і сповістив воїнів, що час вирушати.

Жінок, дітей і старих відвели до безпечного місця в лісі, куди Гейворд відвів також Алісу, а сам відтак приєднався до мисливця, щоб битися поруч із ним.

Зовні цілком спокійний, але насправді дуже знетерпеливлений, Ункас зібрав навколо себе вождів і кожному дав завдання. Соколине Око очолив загін із двадцяти душ, таких самих сміливих і рішучих, як і він сам. За ним ішов Гейворд.

Коли молодий вождь дав знак вирушати, його наказ викликав у воїнів, яких було близько двохсот, справжню радість. Загін делаварів пересувався лісом, не зустрічаючи жодної живої душі, доки нарешті не натрапив на своїх власних розвідників. Тієї-таки миті з-за виступу скелі з’явилась постать, і Соколине Око, що вже збирався скористатися своїм «звіробоєм», упізнав у ній співака Давида, якого по-дружньому поспішив гукнути.

Давид розповів, що гурони зібрали великий загін і він, здогадавшись про їхні ворожі наміри, вислизнув, аби шукати сховища в делаварів.

– Ну, якщо ж ви шукаєте спокою, то небагато тут вигадаєте, – зазначив Соколине Око. – А де ж тепер є гурони?