Джеймс Купер - Останній з могікан

Здивовані делавари обступили Ункаса, втупивши погляди в зображення блакитної черепахи на його грудях.

Одну мить Ункас насолоджувався своїм тріумфом, а потім гордівливим поглядом зміряв натовп і, виступивши уперед із величчю царя, вигукнув:

– Воїни ленні-ленапів! Мій рід підтримує Всесвіт! Ваше кволе плем’я стоїть на моїй броні! Хіба вогонь, запалений делаваром, може спопелити сина моїх батьків? Кров такої породи загасила б ваше полум’я.

– Хто ти? – спитав Таменунд.

– Ункас, син Чингачгука, один із синів великої Унаміс – Черепахи.

– Остання година Таменунда наближається! – вигукнув старець. – Нарешті після ночі настав день! Дякую тобі, Маніту, за те, що тут є той, хто замінить мене біля вогнища ради! Очі вмирущого орла бачать сонце, що сходить!

Придивившись до рис обличчя молодого могіканина, Таменунд додав:

– Чи не став я юнаком? Невже я бачив уві сні, як мій народ розвіявся, ніби пісок, який жене вітер? Рука Таменунда висохла, мов гілка майже вмерлого дуба, а втім, перед ним стоїть Ункас – достоту такий, як за часів, коли він воював проти блідолицих. Ункас, пантера племені, наймудріший сагамор могікан! Скажіть мені, делавари, чи не проспав Таменунд сто зим?

Індіанці, затамувавши подих, слухали слова старця. Нарешті Ункас відповів:

– Чотири воїни його роду жили й померли відтоді, як друг Таменунда водив свій народ у бій. Кров Черепахи текла в жилах багатьох вождів, але всі вони повернулись у землю, з котрої вийшли, і зосталися живими тільки Чингачгук та його син.

– Так, тепер я пригадую! Наші люди часто казали, що два воїни благородного племені були в горах інгизів. Але чому їхні місця коло вогнища ради так довго лишалися порожніми?

Ункас підвів голову і, піднісши голос, заговорив:

– Колись ми спали там, де гнівно нуртує Солоне Озеро. Тоді ми були власниками й сагаморами всієї країни. Але коли біля кожного струмка почали траплятися блідолиці, ми пішли слідом за оленями до нашої рідної річки. Делавари зникли, і лише небагато воїнів лишилися там, щоб гамувати спрагу водою з річки. Тоді мої батьки сказали: «Тут ми будемо полювати. Води річки течуть у Солоне Озеро. Якщо ми підемо на захід сонця, то знайдемо річки, що виливають прісні води у великі озера; там могікани і зможуть померти. Якщо великий Маніту скаже нам: «Ходіть!», тоді ми підемо по річці до моря й повернемо назад те, що нам належало». Ось, делавари, перекази дітей Черепахи. Я все сказав.

Нащадки ленапів із забобонною шаною дослухалися до промови молодого сагамора. Ункас, тим часом підійшовши до свого друга мисливця і перерізавши вербові лози, якими були зв’язані руки полоненого, підвів його до Таменунда.

– Батьку, – сказав Ункас, – подивись на цього блідолицього. Він – друг делаварів.

– Яке ім’я заслужив він своїми вчинками?

– Ми, делавари, називаємо його Соколиним Оком, бо його око не хибить ніколи. Минги, незліченну кількість яких він убив, кличуть його Довгим Карабіном.

– Блідолиций не мусить бути тобі другом, – заперечив Таменунд, – він завдавав удари моїм воїнам.

– Якщо Ункас є бажаним гостем делаварів, то Соколине Око перебуває серед своїх друзів.

– Коли якийсь минг обмовив мене, – сказав мисливець, – то це свідчить про брехливість його язика. Я не буду заперечувати того, що вбив багатьох макуасів, але ніколи моя рука не підіймалася на делавара.

– Що скаже на це гурон? – запитав Таменунд. – Хіба вуха його заткнуті?

Магуа, почуття якого легше було зрозуміти, ніж описати, сміливо виступив уперед зі словами:

– Справедливий Таменунд не триматиме в себе того, кого гурон довірив йому на певний час.

– Повідай сам, сину мій, – звернувся старець до Ункаса, – і виріши, чи має право ця людина називатися переможцем?

– Ні! Пантера може потрапити в пастку, але вона вміє й виборсатися з неї.

– А Довгий Карабін?

– Сміється з дурних мингів! Іди, гуроне, й запитай у наших жінок, як виглядає ведмідь.

– А чужоземець і біла дівчина, які прийшли в мій табір?

– Можуть вільно йти будь-яким шляхом.

– А жінка, яку гурон передав моїм воїнам?

Ункас мовчав.

– Вона моя! – переможно закричав Магуа. – Ти знаєш, могіканине, що вона моя!

– Так, це правда, – пролунала ледве чутна відповідь.

– Йди, гуроне! – сказав Таменунд. – Візьми те, що належить тобі. Великий Маніту забороняє делаварові чинити несправедливо.