Джеймс Купер - Останній з могікан

– Нехай лише вони підійдуть ближче, і тоді щонайменше на двох із них чекає неминуча смерть! – вигукнув він.

Потім обидва друга хутко пішли уперед та невдовзі сховалися в лісі.

Гурони, майже одразу по тому, як чаклун пішов, увійшли до хижі, щоб якомога швидше пересвідчитись у змінах, які відбулися з Ункасом.

Тільки мить вони лишалися жертвами своєї помилки, але коли Давид випадково поворухнувся, обман одразу було розкрито. Зрозумівши, що перед ними лежить аж ніяк не могіканин, дикуни почали жахливо вити.

Вибух люті гуронів був такий страшний, що бідолашний Давид дійсно подумав, що настала його остання година. Думки співака сплуталися, і він знову спробував удатися до свого співу. Він затяг поховальний гімн, і це врятувало йому життя, бо нагадало дикунам, що вони мають справу з недоумкуватим.

Коли селищем прокотилася чутка про втечу полоненого, зібралися всі воїни. Не вистачало лишень одного Магуа, і кожен з подивом запитував, що могло його затримати. У цей час привели нещасного індіанського чаклуна.

Щойно чаклун скінчив свою нехитру розповідь, як з’явився батько хворої жінки й розповів про те, що знав і міг засвідчити.

Обидві ці звістки навели індіанців на справжній слід. Рішучіші кинулися до печери, воліючи дізнатися, що ж власне сталося. Тут вони побачили хвору, яку вдаваний цілитель нібито поніс до лісу. Вона була мертва. Коли вони пройшли трохи далі, то знайшли зв’язаного Магуа. Отямившись від здивування, воїни поквапилися звільнити свого вождя, і той скочив, як роздратований лев.

Старший воїн, підвівши голос, запитав його:

– Мій друг натрапив на ворога? Скажи, де він, і гурони помстяться йому.

– Нехай делавар загине! – проревів Магуа.

Настала тяжка пауза, після якої воїн знову заговорив:

– Молодий могіканин має прудкі ноги, але мої воїни вже йдуть по його слідах.

– Хіба він утік? – запитав Магуа.

– Злий дух засліпив наші очі.

– Злий дух! – глузливо промовив Магуа. – Це той самий дух, котрий забрав життя багатьох гуронів, той, що зняв їхні скальпи біля священного джерела, той, хто зв’язав Магуа.

– Про кого каже мій друг?

– Про пса, в котрого під білою шкірою ховаються розум та хитрість гурона, – відповів Магуа. – Про Довгого Карабіна.

Це ненависне ім’я справило на гуронів своє звичне враження. Вони скреготали зубами від люті, обурювалися, що страшний ворог продерся в самісіньке серце їхнього племені. Вожді й воїни почали радитись, як зловити втікачів, щоб потім якнайжахливіше їх стратити. Магуа мовчки слухав пропозиції своїх одноплеменців.

Невдовзі повернулися воїни, відряджені навздогін за втікачами. Вони повідомили, що ті знайшли собі притулок у сусідньому селищі делаварів.

Читачам уже відомо, що Кору з Алісою було розлучено. Магуа, який добре знав, що в особі Аліси він має важливу заставу того, що Кора не втече від нього, утримував першу коло себе й за це поступився своїм товаришам значною частиною здобичі. Дбаючи про власні інтереси, хитрий вождь не забував і про ближчі йому цілі. Чимало змушений він був зробити, щоб повернути собі втрачену довіру свого племені.

Несподівані події зруйнували всі його хитрі плани. Утікачі вислизнули від нього, і він змушений був звернутися по допомогу до тих, над ким волів би панувати. Після того, як усі вожді сказали своє слово, заговорив і Магуа.

Спочатку він улестив самолюбство своїх слухачів, перелічив подвиги гуронів, навів купу прикладів їхньої хитрості й мудрості, що не мала переваг. Потім він перейшов до недавніх подій.

– З одного боку, – казав Магуа, – наш великий канадський батько дивиться на нас гнівними очима відтоді, як ми скропили кров’ю свої томагавки. З другого ж – народ, так само численний, як і ми, але той, що говорить іншою мовою, намагається накликати на нас гнів великого білого вождя.

Магуа розповідав про їхні потреби, про ті дари, на які вони мають право сподіватися за їхні заслуги, про своє далеке рідне село, про рідні мисливські угіддя, про ту мудрість, завдяки якій треба досягати справдження своїх бажань, не вступаючи у відкритий бій. Словом, він зумів улестити людей найрізноманітніших уподобань. Думка Магуа взяла гору над пропозиціями інших вождів, і йому доручили виконувати його підступний задум. Хитра Лисиця, в такий спосіб, досяг своєї першої мети: він знову став на чолі свого племені.

До табору делаварів були відряджені розвідники та шпигуни. Воїнам наказали готуватися до наступу, жінкам і дітям – розійтися та справляти сувору мовчанку.