Джеймс Купер - Останній з могікан

– Хуг! – пролунав радісний вигук воїнів.

– Тож нехай мої брати дозволять чаклунові наслати на нього свої чари.

Спокушені такою заманливою обіцянкою, гурони відступили назад та дали знак удаваному чаклунові увійти до Ункаса, але ведмідь із гарчанням зупинився біля дверей.

Це не оминуло уваги Давида, котрий знову заговорив:

– Мудра людина боїться, що його подих потрапить і на його братів та забере їхню мужність. Для безпеки буде ліпше, якщо вони відійдуть якомога далі.

Гурони слухняно відійшли на доволі велику відстань від хижі, але не спускали з неї очей.

Коли мисливець увійшов до Ункаса, всередині хижі було тихо й похмуро. Юнак, освітлений слабким мерехтінням ліхтаря, лежав у кутку. На ведмедя він навіть не кинув оком, але коли той видав тихе шипіння змії, могіканин із коротким вигуком «хуг» обернувся до нього.

– Розріжте вузли, – звернувся Соколине Око до Давида, і той поспішив виконати наказ.

Ункас був звільнений від лозини, що його зв’язувала. У той самий час мисливець скинув із себе ведмежу шкуру та простяг молодому могіканинові блискучий ніж зі словами:

– Гурони стоять за дверми, треба бути напоготові.

– Ходімо! – коротко відповів Ункас.

– Куди?

– До Черепах, вони діти моїх предків.

– Так, та сама кров, що тече й у ваших жилах, але як ми розправимося з шістьма молодцями, що вартують тебе. Адже на співака надії нема.

– Гурони – хвальки! – презирливо вимовив Ункас. – Їхнім тотемом є олень, а бігають вони, наче слимаки. Делавари – діти черепах, а бігають швидше за оленів.

– Це так, але руки білої людини спритніші за її ноги. Якщо треба підстрелити якогось гурона, то я це зроблю не гірше за іншого, але для біганини я не придатний.

Ункас, який вже стояв біля дверей, хутко повернувся назад, тим часом як Соколине Око вів далі:

– Випускай свої стріли по оленях, а я знову надягну ведмежу шкуру та спробую врятуватися хитрістю.

Молодий могіканин не рухався, і мисливець запитав його:

– Чого ти чекаєш?

– Ункас залишається.

– Чому?

– Щоб битися поруч зі своїм другом і загинути разом із ним.

– Ось справжній могіканин! – вигукнув Соколине Око, потискаючи юнакові руку. – Ну, що ж, чого не можна досягти хоробрістю, спробуймо взяти хитрістю. Надягай цю шкуру.

Ункас, не гаючи часу, виконав наказ мисливця.

– А тепер, друже Давид, – сказав Соколине Око, – поміняйся зі мною костюмом. Ти маєш довірити мені твої окуляри, книги та інструмент.

Давид залюбки погодився на цей обмін, і Соколине Око швидко переодягся в костюм співака.

– Послухай, Давиде, – звернувся він до співака псалмів, – ти схильний до боягузтва?

– Мій дух так само миролюбний, як і моє покликання, але мене ніколи не залишала надія на Господа.

– Ну то й залишайся із цим, друзяко! Тобі не загрожує велика небезпека, бо твою особу жалують і поважають. Найгірше буде тієї миті, коли вони дізнаються, що ми їх обдурили. Тримайся подалі в темному кутку та уникай показувати обличчя. Тепер сам вирішуй, чи йти тобі з нами, чи залишитися тут.

– Добре, я залишаюся замість делавара! – твердо відповів співак. – Заради мене він наражався на різні небезпеки, і я хочу віддячити йому тим самим.

– Ти вчиняєш як справжній чоловік! – вигукнув мисливець. – Тільки намагайся не показувати їм своїх ніг, інакше вони вмить здогадаються. Ну, прощавай! Якщо ці чорти знімуть із тебе скальп, від чого борони тебе Боже, то знай: я помщуся їм.

Потиснувши співакові руку, Ункас і Соколине Око вийшли з хижі та опинилися посеред юрми гуронів, котрі втопили свої уважні погляди в обох друзів.

Один із гуронів, поклавши руку на плече «співака» запитав:

– Ну, що поробляє собака делавар? Чи відчуває він страх? Чи почують гурони його волання?

Соколине Око, боячись, що його мова може видати його, не знав, як відповісти, і Ункас прийшов йому на допомогу. Він видав таке сердите ревіння, що індіанець мимохіть відступив, не знаючи, чи має він справу зі справжнім ведмедем, чи з удаваним.

Тим часом мисливець і могіканин спокійно відходили від селища, щоб не викликати в індіанців підозри. Діставшись лісу, вони хотіли прискорити крок, але раптом почули страшне войовниче виття.

Ункас скинув шкуру. Соколине око, показавши йому на дві рушниці, що були сховані в кущах за камінням, потряс у повітрі своїм «звіробоєм».