Джеймс Купер - Останній з могікан

Слова Давида пробудили в Гейвордові цілий рій думок, але він так і не зміг дійти жодного висновку щодо того, де він має шукати Алісу. Втім, він і не мав доволі часу поміркувати про це, оскільки його провідник звернувся до нього зі словами:

– Нехай тепер мій брат покаже свою майстерність!

Зібравшись на силі, Гейворд поспішив пригадати ті заклинання, за допомогою яких індіанські чаклуни забивають баки своїм темним одноплеменцям.

– Злі духи ревнують, – промовив гурон, звертаючись до Гейворда, та додав – я залишу тебе самого. Брат мій, не забудь, що ця жінка є дружиною одного з моїх найхоробріших воїнів.

Із цими словами він пішов. Жінки рушили за вождем, залишивши Гейворда наодинці з приреченою на смерть та розлюченим звіром. Останній почав дослухатися до кроків гуронів, що віддалялися, а потім, переконавшись, що все затихло, обернувся до Гейворда, котрий вочевидь хвилюючись, шукав зброю. Настрій тварини одразу змінився. Сердите гарчання припинилось, а пелехате тіло затрусилося нібито від придушеного сміху. Його грубі лапи почали гладити свою вищирену морду, і раптом… голова тварини звалилася вбік і на її місці з’явилося обличчя Соколиного Ока.

– Тсс… – промовив мисливець, воліючи запобігти здивованому вигуку Гейворда. – Негідники вештаються навкруги.

– Але що означає цей маскарад?

– Гм… Бувають випадки, коли доводиться забувати про завбачливість, – відповів мисливець. – Утім, будь-яку історію треба розповідати від самого початку. Отже, розлучившись із вами, я повів Мунро та Чингачгука до покинутої колонії бобрів, де наші друзі будуть у більшій безпеці від гуронів, аніж у форті Едвард, бо ці північно-західні індіанці все ще почувають забобонну повагу до бобрів. Потім Ункас та я вирушили до іншого поселення. Чи не бачили ви юного могіканина?

– На превеликий жаль, бачив. Він у полоні та засуджений на смерть. Страта відбудеться завтра на світанку.

– Я завжди боявся цього, – з сумом мовив Соколине Око. – Це лихо, власне кажучи, й привело мене сюди. Відважний юнак не мусить залишитися в руках дикунів… Проте я оповім далі свою історію. Ункас і я наткнулися на групу гуронів, які поверталися з полювання. Запальність неабияк оволоділа Ункасом, коли він переслідував боягуза, що тікав, та потрапив у пастку. Можете уявити мої дії, коли ці пси схопили хороброго могіканина. Кількох із них мій «звіробій» умить заспокоїв, проте супроти цілого натовпу я нічого не міг удіяти. Я близько підійшов до осель гуронів, і щасливий випадок привів мене туди, де один з їхніх найулюбленіших чаклунів займався перевдяганням. Ударом по голові я оглушив цього проклятого брехуна, міцно його зв’язав та без подальших церемоній убрався у його костюм, щоб самому зіграти роль ведмедя.

– І ви надзвичайно добре впоралися зі своїм завданням.

– Ну, проживши стільки років у пустелі, неважко наслідувати звички цього звіра. Але скажіть мені, де ж юна леді?

– Бог знає! Я не знайшов і щонайменшого сліду…

– Хіба ви не чули слів Давида: «Вона близько і чекає на вас»?

– Я гадав, що співак мав на увазі нещасну хвору.

– Ні, ні. Ця печера має кілька відділів. Утім, ведмідь добре вміє лазити, а тому я видеруся нагору та погляну, що відбувається у сусідньому відділенні.

Із цими словами мисливець видерся на перегородку та, ледве зазирнувши до сусіднього приміщення, швидко зістрибнув на землю та прошепотів Гейвордові:

– Вона там. Пройдіть до неї крізь ці двері. Я не хотів налякати її своєю страшною подобою. Щоправда, майоре, ви теж виглядаєте не найкращим чином.

– Авжеж, мій вигляд напевне злякає ніжне створіння.

– Цьому легко можна зарадити. Ось тут, біля ліжка хворої, є кружка з водою. Змийте з себе малюнки Чингачгука, а я потім знову розфарбую вас. Оскільки чаклуни часто змінюють свою зовнішність, то це нікого не здивує.

Гейворд хутко змив фарбу зі свого обличчя та попрямував у сусіднє приміщення, де на купі оленячих шкір сиділа бліда, перелякана, але все ще чарівлива дівчина.

Давид попередив Алісу про скору зустріч із Гейвордом.

– Дункане! – скрикнула вона тремтливим голосом.

– Алісо! – відповів він, підбігши до неї.

– Я знала, що ви ніколи не покинете мене, – вела далі дівчина. – Але хіба ви сам?

Гейворд розповів їй про останні події та закінчив свою розповідь словами:

– За допомогою нашого великодушного друга Соколиного Ока ми зможемо втекти із цього дикого племені, але для цього, Алісо, вам знадобиться уся ваша мужність. Пам’ятайте про те, що ви повернетеся в обійми батька, котрий жадає вас бачити.