Джеймс Купер - Останній з могікан

Цю хитрість зустріли сотнею прокльонів, і всі дикуни з голосними криками розсіялися полем.

Дюжина палаючих смолоскипів освітила місце, де кровожерні демони збиралися відзначити своє огидне свято.

Цілком зрозуміло, що опинившись серед величезного натовпу ворогів, утікач не мав ані секунди на роздуми щодо того, в який бік йому бігти. Якусь мить здавалося, що він хоче дістатися лісу, але переслідувачі помчали йому назустріч і погнали назад. Він ризикнув кинутись у інший бік, але й там на нього чекали вороги.

Невдовзі Гейворд побачив, що полонений, якому не вдалось утекти, вже стояв біля стовпа, вкопаного в землю перед головною хижою селища.

Особистість його тепер була недоторканною з огляду на старовинний, свято шанований звичай, за яким його ніхто не міг зачепити, доки старійшини племені не винесуть над ним свого вироку. Проте гамірлива юрба, яка оточила бранця, обсипала його різноманітними прокльонами та кпинами. Одна стара, затрусившись від люті, підійшла до нього й прошипіла:

– Делаваре! Твоє плем’я – бабине плем’я, і мотика більше пасує до ваших рук, аніж рушниця. Ваші жінки є матерями оленів, але якби вони народили вам ведмедя, дику кішку чи змію, то ви б порозбігалися від жаху.

Навколо пролунав злісний регіт, але жоден м’яз на обличчі полоненого не поворушився. Він і далі байдуже стояв, повернувши свою голову до того місця, де був майор, і той негайно впізнав Ункаса.

Не тямлячи себе від жаху, вражений безпорадним становищем свого друга, Гейворд не знав, що йому робити. Цієї миті один із воїнів узяв Ункаса за руку й завів його до хижі, куди увійшли всі вожді та найвидатніші воїни, а з ними й Гейворд.

Прямо та спокійно стояв Ункас серед своїх ворогів. Гордий вигляд юнака не міг не справити враження на індіанців, які кидали на нього погляди, сповнені захвату від його мужності.

Інша справа була з його розпачливим товаришем, який теж увійшов у хижу. Гейворд мимоволі зрадів, що хоча б оцей чоловік не був йому знайомим. До того ж, він помітив на ньому розпізнавальний знак гуронського племені. Замість того, щоб злитися з натовпом своїх одноплеменців, гурон сів збоку, низько схиливши голову.

Після кількох хвилин мовчання один із вождів звернувся до Ункаса говіркою ленні-ленапів.

– Делаваре, – сказав він, – хоч ти й належиш до племені жінок, проте показав себе чоловіком. Я охоче нагодував би тебе, але той, хто сідає обідати з гуроном, має стати йому другом, а тому май спокій до завтрашнього ранку, коли ми ознайомимо тебе зі своїм рішенням.

– Сім днів і сім ночей я постував, переслідуючи гуронів, – спокійно відповів Ункас. – Діти ленапів уміють іти дорогою правих, не підкріпляючи себе їжею.

– Двоє з наших воїнів переслідують твого товариша, – сказав дикун. – Коли вони повернуться, наші мудрі люди скажуть тобі: «Живи або помри!»

– Хіба гурон не має вух? – зневажливо вигукнув Ункас. – Двічі відтоді, як делавар став вашим полоненим, він чув постріли з рушниці, які він добре знає. Ваші воїни ніколи не повернуться.

Лиховісне мовчання запанувало після цієї рішучої звістки молодого могіканина. Гейворд збагнув, що Ункас натякав на рушницю Соколиного Ока.

– Якщо ленапи такі спритні, то чому ж ти, їхній найкращий воїн, наразі тут?

– Він наздоганяв боягуза, що тікав, і потрапив у пастку. Адже й хитрого бобра можна виловити.

Із цими словами Ункас показав на гурона, що сидів самотньо. Усі погляди втупились у ту людину, і загрозливий гомін пробіг рядами присутніх.

Старші вожді тихо радилися між собою. Нарешті один із них устав перед гуроном.

– Хиткий Очерете! Хоч Великий Дух дав тобі вроду, але краще б ти ніколи не народжувався! Твій гучний голос добре чути у вігвамі, але не на бойовищі. Ворог бачив твою спину, але жодного разу не бачив кольору твоїх очей. Твоє ім’я ніколи більше не буде вимовлено твоїми одноплеменцями.

Сором, жах і гордощі, здавалося, боролись у душі гурона. Він спідлоба зиркав на людей, доки нарешті гордість не взяла гору над іншими почуттями. Підвівшись зі свого місця, він оголив груди і пильно подивився на ніж, що виблискував у руці невблаганного судді. Коли ж смертоносна зброя встромилась йому в груди, він навіть осміхнувся, радіючи, що смерть виявилася не такою вже й страшною, як він гадав.

Дикуни безшумно, ніби тіні, вислизнули з хижі, й Гейвордові здалося, що він залишився тут сам наодинці з іще охопленою агонією жертвою правосуддя. Але тієї-таки миті зрозумів, що помилився, бо почув голос Ункаса.