Джеймс Купер - Останній з могікан

– Ну що ж, нехай буде по-вашому, – мовив він, посміхаючись. – Ідіть до Чингачгука, він умить перетворить вас на справжнє опудало за допомогою своїх фарб, так що ви й самі себе не впізнаєте.

Чингачгук дійсно так по-мистецьки розфарбував Гейворда, що з його знанням французької мови той легко міг зійти за лицедія, котрий прибув із фортеці Тикондероги.

Соколине Око дав юнакові кілька порад, домовився з ним про сигнали та призначив місце, де вони мали зустрітися на випадок успішного завершення їхньої справи.

Прощання Гейворда з Мунро було теплим і щирим. Потім Соколине Око відвів майора вбік і повідомив про свій намір залишити ветерана в надійному місці під охороною Чингачгука, тим часом як вони з Ункасом будуть розшукувати народ, який вважається гілкою делаварського племені. На прощання мисливець із глибокою задушевністю вимовив:

– Нехай Господь не залишає вас! Ви виявили мужність, і я поважаю вас за це. У вас хоробре серце, але повірте засторозі досвідченої людини: щоб перемогти мингів, вам доведеться скористатись усією своєю хоробрістю, а особливо проникливістю, якої, на жаль, не навчають ваші книжки. Благослови вас Боже! Якщо гуронам удасться зняти ваш скальп, я обіцяю: вони заплатять своїми життями за кожну волосинку з вашої голови.

Гейворд щиро потиснув мисливцеві руку, знову нагадав йому про свого старого друга, а потім дав знак Давидові, щоб той вів його.

Шлях Давида й Гейворда пролягав якраз через колонію бобрів, уздовж берега ставка. Тільки-но майор зостався наодинці зі своїм слабким, так мало придатним для якоїсь відважної справи супутником, він уперше подумав про небезпеку, на яку себе наражав. Але перед ним виникало кохане обличчя Аліси в усій своїй чарівності – й про всіляку небезпеку було забуто.

Обігнувши берег ставка, вони звернули вбік і почали підійматися схилом невеликого пагорба, що стояв серед рівнини. Через півгодини ходьби подорожні досягли краю галявини, яку колись, напевне, населяли бобри.

Гейворд трохи уповільнив ходу, перш аніж вони вийшли з лісу, й уважно роззирнувся навколо. По той бік галявини, де з шумом падав струмок, він помітив до шістдесяти хиж, побудованих із брусів, гілок і землі. Їх було безладно розкидано, так що красою й чистотою своєю вони значно поступалися перед баченими ним раніше хатками бобрів. У сутінках здивований погляд майора міг розрізнити від двадцяти до тридцяти постатей, які по черзі вставали з високої трави, що росла перед хижами, а потім раптово зникали, ніби провалювались крізь землю. Давид, помітивши, що його товариш зупинився, сказав:

– Тут чимало благодатного ґрунту, і я можу без жодного лукавства зазначити, що з часу мого перебування тут якесь добре насіння впало в родючу землю. Шкода тільки, що ці люди нехтують свій природний хист. Я небагато бачив людей, які мають такі здібності до псалмоспівів, як оці язичники.

– Про кого ви говорите?

– Про цих дітей диявола, котрі гаять час на такі забавки.

Тим часом ватага юних індіанців видала таке страшне виття, що Давид швидко заткнув свої вразливі вуха, а Гейворд, усміхнувшись, рішуче вимовив:

– Ходімте ж туди.

Давид і Гейворд раптом опинилися серед натовпу дітей, що бавились, але, побачивши прибульців, заволали в один голос і миттю зникли з очей. При цьому темні голі тіла дітлахів так мало відрізнялися від навколишньої трави, що здавалося, ніби їх поглинула земля. Але, придивившись, Гейворд помітив там і тут спрямовані на нього цікаві погляди.

Дитячий вереск привернув увагу дюжини воїнів, які, озирнувшись, із похмурим виглядом чекали наближення іноземця.

Давид, якого ця сцена не вразила, вів Гейворда просто до тієї хижі, перед якою юрмилися воїни. Ця будівля, незграбно споруджена з гілок і кори, була найбільшою в селі й слугувала місцем для зборів громади.

Гейворд намагався йти якомога невимушено, хоча в нього сироти виступили на шкірі, коли він опинився в безпосередній близькості від нещадних ворогів. Проте зовні він був зовсім спокійним. Ідучи за Давидом, Гейворд увійшов до хижі й, витягши в’язку гілок сасафраса з вороху в кутку, мовчки сів на неї. Воїни, які увійшли за прибульцями, стали навпроти них, не виказуючи жодного зацікавлення або нетерплячки.

Нарешті наперед виступив старший воїн, звертаючись до Гейворда мовою веяндотів, або гуронів, якої юнак не розумів. Проте, судячи з жестів, його слова мали явно дружелюбний зміст.

– Чи не говорить хтось із моїх братів англійською або французькою? – запитав Гейворд французькою мовою.