Джеймс Купер - Останній з могікан

– Гурони – собаки! – шепнув йому на вухо юнак. – Вигляд крові боягуза не змусить тремтіти справжнього воїна. Сива Голова й Чингачгук у безпеці, а рушниця Соколиного Ока не дрімає ніколи! Йдіть! Ункас і Щедра Рука тепер чужі. Годі.

Гейворд неохоче розлучився з Ункасом і розчинився у натовпі, що оточив хижу.

Невдовзі декілька воїнів винесли з хижі труп гурона і в глибокому мовчанні попрямували до лісу. Не помічений ніким, Гейворд пішов тинятися селом. Він обережно зазирав у всі хижі, сподіваючись відшукати сліди тієї, заради кого наважився на такий відважний вчинок. Проте всі його пошуки не мали успіху, і він вирішив знайти Давида, щоб спитати в нього поради.

Повернувшись у хижу для нарад, молодий чоловік побачив, що в ній знову багато воїнів, які сиділи, наче нічого й не трапилося, спокійно пихкаючи своїми люльками. Прихід Гейворда, як видно, нікого з індіанців не здивував, і юнак із гідністю посів своє місце.

Бистрий погляд, яким він зміряв присутніх, переконав його, що Гамута серед них немає. Гейворд охоче просидів би мовчки, оскільки розумів, що будь-яке необережне слово може виказати його. Але індіанці були про це іншої думки, і, ледве майор устиг сісти, як один із вождів звернувся до нього французькою мовою:

– Отже, наш канадський батько не забуває своїх дітей? Ми йому дуже за це вдячні. Злий дух уселився в дружину одного з моїх воїнів. Чи не може чужоземець вигнати його?

Гейворд був трохи знайомий з тими безглуздими обрядами, які індіанці здійснюють, воліючи вигнати злого духа, а тому, сподіваючись, що цей випадок, можливо, стане йому у пригоді, відповів:

– Духи бувають різними: одні поступляться перед силою мудрості, а інші є дужчими за неї.

– Мій брат – великий цілитель, – зазначив хитрий дикун, – чи не бажає він спробувати вигнати духа?

Із цими словами гурон витяг із рота люльку й хотів уже вести Гейворда до хворої жінки, аж раптом біля входу з’явилася висока постать. Людина мовчки зробила кілька кроків і сіла недалеко від Гейворда. Коли майор кинув оком на свого сусіда, то його пройняв холодний піт: він упізнав у прибульцеві Магуа.

Раптовий прихід цього хитрого й небезпечного воїна змінив настрій зборів. Багато хто знову палив свої люльки, а Магуа наповнивши тютюном чашечку, видовбану в держакові томагавка, узявся палити з такою байдужістю, ніби він нікуди не відлучався й не пробув цілі два дні далеко від своїх одноплеменців на тяжкому полюванні.

Хвилин із десять проминуло в глибокому мовчанні, доки нарешті один із дикунів не заговорив.

– Щиро вітаємо! – вимовив він. – Чи знайшов мій друг лося?

– Юнаки гнуться під його вагою, – відповів Магуа. – Нехай Хиткий Очерет піде їм назустріч і допоможе принести здобич.

Знову запала тиша. Через якийсь час зі свого місця підвівся старий сивий воїн.

– Це брехня! У мене не було сина! – вигукнув він. – Того, кого так назвали, забуто. Його кров була блідою й текла не з жил гурона. Безбожний чиппевей звабив мою дружину – Великий Дух хоче, щоб насіння Уїсс-ентуша вимерло.

Утім, стоїчна твердість була, напевне, не під силу вбитому горем батькові, бо він, затуливши своє обличчя покривалом, поспіхом залишив збори.

– Делавари ходили навколо нашого села, наче ведмеді навкруги діжки з медом. Але хто може застукати гурона сплячим?

– Делавари озер.

– Ні. Вони навіть на березі власної річки носять спідниці. Один із них потрапив до рук нашого племені.

– Чи мої брати зняли з нього скальп?

– Його ноги були надто прудкими, – відповів вождь, показуючи на Ункаса.

Магуа обернувся до полоненого, який стояв позаду нього, їхні погляди зустрілися. Майже хвилину обидва вороги пильно дивились у вічі один одному.

– Прудконогий Олень!

Почувши добре відоме ім’я, вожді й воїни повскакували зі своїх місць. Лячне і водночас шановане ім’я переходило з вуст у вуста; очі дикунів виблискували, і минуло кілька хвилин перш аніж вони заспокоїлися, набувши знов байдужого вигляду.

– Могіканине, ти помреш! – погрозив бранцю Магуа.

– Цілюща вода ніколи не поверне до життя вбитих гуронів, – відповів могіканин. – Ваші чоловіки – баби, ваші жінки – сови. Поклич сюди всіх собак гуронів, щоб вони глянули на справжнього воїна. Мій нюх скривджено – він відчуває запах крові боягуза.

Глузливі слова Ункаса глибоко образили гуронів.

Тоді Магуа звернувся до одноплеменців із промовою. Він розповів їм про те, що відбулося біля гленнського водоспаду, оповів про смерть товаришів і втечу ворогів. Про те, як він полонив дівчат, Хитра Лисиця промовчав й одразу ж перейшов до розповіді про їхнє звільнення Довгим Карабіном.