Джеймс Купер - Останній з могікан

– Через любов до нього я відважуся на все! – прошепотіла Аліса.

– І через кохання до мене, – ніжно додав Гейворд. – Чи не так?

– Дункане, – твердо промовила дівчина, – не питайте мене про це, аж доки присутність мого батька не дозволить мені сказати більше.

Юнак хотів їй відповісти, аж раптом легкий удар у плече змусив його озирнутися, і він побачив злостиве обличчя Магуа.

Бісівська усмішка дикуна так розізлила Гейворда, що він ледь не накинувся на нього. Проте майор розумів, що сутичка була б нерівною, до того ж він мусить подбати про порятунок Аліси.

Магуа, який пробрався до печери крізь другий вихід, через що і вислизнув із-під уваги мисливця, подумав, насамперед, про те, як позбавити свого нового бранця можливості втекти. Він швидко замкнув вихід та, наблизившись до Гейворда, промовив:

– Блідолиці ловлять у пастки розумних бобрів, але червоношкірі знають, як спіймати інгизів.

– То роби свою мерзенну справу! – крикнув схвильовано Гейворд, забувши, що йдеться про життя двох людей. – Ти і твоя помста однаково огидні!

– Чи готовий білий чоловік повторити ці слова біля стовпа тортур? – криво посміхнувшись, спитав Магуа.

– Як тут – тобі в обличчя, так і там – перед усім твоїм плем’ям! – була рішуча відповідь.

– Хитра Лисиця – великий вождь, – заявив індіанець. – Він покличе своїх молодих воїнів, щоб ті дивилися, як хоробро годен сміятися блідолиций над своїми муками.

Із цими словами Магуа відвернувся і хотів пройти у двері, крізь які раніше увійшов до Аліси юнак, але приглушене сердите гарчання змусило його зупинитися. Показався ведмідь, який, хитаючись то в один бік, то в другий, загородив собою вихід. Магуа глянув на нього так само, як раніше дивився індіанський вождь. Він був вищий за забобони свого племені й тому, побачивши добре відомий йому одяг чаклуна, збирався йти далі. Але більш гучне виття знову його зупинило. Дикунові, вочевидь, набридла ця забавка, і він рішуче зробив крок уперед.

Тоді звір піднявся на задні лапи, а передніми почав загрозливо махати, розсікаючи повітря.

– Блазень! – горлав Магуа. – Йди лякати жінок та дітей, а розумним людям дай спокій.

Щоб звільнити собі дорогу, він витяг свій ніж, але в цей час ведмідь раптом схопив його в обійми, котрі за своєю силою не поступалися справжній ведмежій хватці.

Гейворд уважно стежив за всіма рухами Соколиного Ока і, тільки-но побачив, що мисливець міцно стиснув гурона, швидко дістав волов’ячі ремені та зв’язав ними Магуа. Це все тривало не більше як дві хвилини. Невдовзі гурон, що спочатку чинив опір, став зовсім знесилений, і Гейворд, узявши його поперек тулуба, наче дитину, поклав на землю. Магуа не видавав жодного звуку, але коли Соколине Око скинув ведмежу шкуру, з вуст приголомшеного гурона вирвалося неодмінне:

– Хуг!

– Ага, знайшов-таки свого язика, – посміхнувшись, сказав мисливець. – Ну тепер маємо заткнути тобі пельку, а то ще часом переполошиш усіх своїх побратимів.

Коли ворог був позбавлений можливості видати хоча б найменший звук, мисливець спитав Гейворда:

– Як потрапив сюди цей щезник? Повз мене жодна душа не проходила.

Гейворд мовчки показав на другий вихід.

– Ну то виводьте юну леді, ми маємо поспішати.

– Вона зомліла, подивіться самі!

– Тоді закутайте її в ці волов’ячі шкури. Сховайте її маленьку фігурку, бо в пустелі не знайдеться другої такої ніжки – і вона її видасть. Беріть дівчину на руки та йдіть за мною!

Вони поквапилися до дверей, за якими лунав шум багатьох голосів – це родичі хворої очікували на результат заклинань цілителя.

– Ми маємо лишень один спосіб урятуватися, – прошепотів Соколине Око своєму супутникові. – Скажіть дурисвітам, що ми зачинили злого духа у печері й тепер несемо хвору до лісу, щоб свіже повітря та цілюще коріння відновили її сили.

Мисливець, і далі граючи роль ведмедя, відчинив двері, Гейворд ішов позаду, і вони обоє опинилися перед схвильованими родичами та друзями хворої, які оточили їх щільним кільцем.

– Чи прогнав мій брат злого духа? – поцікавився батько жінки.

– Недуга відступила від твоєї доньки, – поважно сказав Гейворд. – Її хворобу замкнено тепер у цій печері. Я несу жінку до лісу, щоб вона змогла поновити свої сили. Зі сходом сонця вона зможе повернутися у вігвам свого чоловіка.

Задоволений шепіт заглушив слова удаваного цілителя.

Вождь промовив, звертаючись до Гейворда:

– Добре, прямуй до лісу. Я – чоловік і воїн, і тому піду в печеру та буду битися зі злим духом.