Джеймс Купер - Останній з могікан

Потім Магуа почав славити вбитих, щоб схилити на свій бік родичів небіжчиків.

– Чи спочивають кістки моїх молодих воїнів серед рідних їм могил гуронів? – вигукнув він насамкінець. – Ні! Їхні душі відлетіли в країну заходу сонця і тепер вирушають через великі води в країну вічного полювання. Але вони зібралися в путь без їжі, без зброї, без мокасинів, голими жебраками. Хіба можна таке допустити? Невже їхні душі мають увійти в поселення праведних немов голі ірокези чи недоумкуваті делавари? Що подумають наші пращури, забачивши своїх одноплеменців у такому стані? Смутними поглядами осягнуть вони своїх дітей і скажуть їм: «Геть! Під іменем гуронів прийшли сюди чиппевеї». Брати! Ми не мусимо забувати померлих! Навалімо на спину цього делавара дарів, щоб він зігнувся під їхньою вагою, й пошлімо його до наших убитих воїнів. Тоді вони побачать, що ми не забули про них, і будуть щасливі, а наші діти казатимуть: «Так чинили наші батьки зі своїми друзями, і так будемо чинити ми». Що важить один інгиз? Багатьох із них ми вбили, але земля все ще не налилася кров’ю. Пляму на імені гурона можна змити лише кров’ю індіанця. Цей делавар має померти!

Воїни, розпалені промовою Магуа, люто завили. Один із них у пориві ненависті кинув свій томагавк в Ункаса. Магуа, вчасно побачивши рух дикуна, відтрутив його руку, і сокира, пролетівши повз могіканина, увіп’ялась у стіну якраз над його головою.

– Ні, – вимовив Магуа. – Сонце має освітити ганьбу делавара. Жінки мусять побачити, як тріпотітиме його тіло. Ходіть, відведіть полоненого в надійне місце. Ми подивимося, чи зможе делавар спати вночі перед своєю смертю.

Молоді воїни зв’язали Ункасові руки й вивели його з хижі. Погляд, який юнак послав Гейвордові, свідчив, що він іще не втратив надії на порятунок.

Магуа, задоволений собою, залишив зібрання, не звернувши жодної уваги на Гейворда. Інші воїни знову взялися за свої люльки. Минуло з півгодини, перш аніж вождь, котрий звернувся до Гейворда по допомогу, нарешті підвівся зі свого місця й дав знак молодому чоловікові вирушати за ним.

Проте замість того, щоб іти до хиж, він повів Гейворда до скелі, що височіла над селом гуронів. Біля обніжжя цієї гори ріс густий чагарник, крізь який проходила вузька, звивчаста стежинка. Не встигли вони зробити кількох кроків, як їм дорогу загородила якась темна істота, у якій Гейворд упізнав ведмедя.

Тварина сердито гарчала, але не виказувала ворожих намірів. Гурон, вочевидь упевнений у цілковитій нешкідливості тварини, лише уважно глянув на неї і спокійно продовжив свій шлях.

Гейворд відав, що індіанці часто приручають ведмедів, тому він припускав, що перед ним одна з таких тварин, і безтурботно йшов за своїм провідником. Але коли майор озирнувся й побачив, що ведмідь прямує за ним, він захвилювався.

Тим часом вони зайшли до хижі, до якої вождь і вів удаваного цілителя.

Гейворд мерщій зачинив двері, але, на його жах, ведмідь теж уліз у хижу і став просто позаду його. Вони опинились у вузькому й довгому проході, звідки неможливо було піти, не опинившись поруч зі страшним звіром.

Гейворд ішов за своїм провідником, чуючи сердите гарчання тварини, лапа якої іноді навіть торкалась його плеча.

Нарешті вони увійшли у глибоку печеру, яка вдень освітлювалася завдяки природному отвору вгорі, а ввечері – смолоскипами. Ця печера правила гуронам за комору, сюди ж вони перенесли хвору жінку, котра, як вони вважали, була одержима злим духом.

Коли Гейворд наблизився до хворої, то серед жінок, які її оточували, він на свій превеликий подив помітив і Давида.

Єдиного погляду на хвору було досить, щоб переконатися: будь-яка допомога є марною. Жінка була уражена паралічем та вже нічого не відчувала й не тямила. Проте юнак вирішив дограти свою роль до кінця. Несподівано для себе Дункан зрозумів, що Давид хотів випробувати дію музики на хвору, і навіть зрадів, що може відкласти своє «лікування». Давид заспівав один зі своїх улюблених гімнів. Усі уважно дослухалися до його співу: індіанці – через повагу до співака, а Дункан – через можливість відкласти випробування, яке випало на його долю. Раптом юнак злякано відсахнувся, почувши за собою повторення псалма чи то людським, чи то потойбічним голосом.

Озирнувшись він побачив, що кудлате чудовисько, стоячи на задніх лапах та розгойдуючись усім тілом, видає якісь звуки, що справді трохи скидалися на мелодію псалма.

Легко уявити собі, яке враження на Давида справило це дивне відлуння. Широко розплющивши очі, він перервав свій спів. Гейворда охопило почуття, що скидалося на страх, а Давид, не тямлячи себе від жаху, метнувся геть із печери, крикнувши на ходу: «Вона близько і чекає на вас!»