Джеймс Купер - Останній з могікан

Відповіддю на це запитання була могильна тиша.

– Мені шкода, – вів далі майор, намагаючись як можна чіткіше вимовляти кожне слово, – що жоден із цього мудрого й хороброго племені не розуміє мови, якою говорить великий монарх зі своїми дітьми. Його серце сповнилося б туги, якби він дізнався, що червоні воїни виказують до нього обмаль поваги.

Тривала довга й урочиста пауза, під час якої дикуни жодним рухом не виявили того враження, яке справили на них слова майора. Нарешті старий воїн, той, що вже раніше розмовляв із Гейвордом, звернувся до нього канадською говіркою:

– Але хіба великий батько, говорячи зі своїми дітьми, вживає мову гуронів?

– Він не робить жодної різниці між своїми дітьми, хоч би якою була їхня шкіра – біла, червона чи чорна, – ухильно відповів Гейворд, – хоча з усіх своїх дітей він найдужче любить хоробрих гуронів.

– А що він скаже гуронам, – запитав хитрий вождь, – коли йому донесуть про кількість скальпів, які п’ять ночей тому були на головах інгизів?

– Це його вороги, – сказав Гейворд, мимохіть здригаючись, – і він, звісно, скаже: «Добре, мої гурони дуже хоробрі».

– Проте, як видно, наш канадський батько не думає так. Замість того, щоб нагородити своїх індіанців, він звертає погляд у минуле. Він дивиться на мертвих інгизів, а не на гуронів. Тож що це означає?

– Такий великий вождь, як він, має в голові більше думок, аніж слів. Він озирається назад, щоб подивитися, чи не крадуться вороги по його слідах.

– Човник убитого воїна не попливе більше Горикеном, – похмуро вимовив дикун. – Його вуха відкриті для делаварів, наших ворогів, які вливають у них брехню.

– Цього не може бути. Він відрядив мене до своїх дітей – гуронів, які живуть біля великих озер, щоб запитати, чи немає серед них хворих, аби я, людина, яка знається на мистецтві лікарювання, міг зцілити їх.

Під час мовчання, яке запанувало після цих слів, очі дикунів уп’ялися в Гейворда, наче вони хотіли зрозуміти, що в цих словах є правдою, а що ні.

– Хіба мудрі люди, що живуть у Канаді, зафарбовують свою шкіру? – запитав знову дикун. – Адже вони вихваляються, що їхня шкіра є білою.

– Коли індіанський вождь приходить до своїх білих братів, – спокійно заперечив Гейворд, – він знімає свій одяг зі шкіри бізона і вбирається у запропоновану йому сорочку. Мої брати дали мені фарби, щоб я розмалював себе.

Глухий схвальний шепіт почувся у відповідь на ці улесливі слова, і Гейворд вдихнув вільніше. Невдовзі інший воїн забажав звернутися до нього з промовою. Та ледве він розтулив рота, як із лісу донісся глухий, але страшний звук, за яким почулося люте виття. Усі воїни вибігли з хижі до того місця, звідки пролунав шум. Гейворд, вийшовши за ними, опинився серед юрби чоловіків, жінок та дітей. Молоді й старі, здорові та хворі – усі вони радісно кричали та плескали в долоні.

Група воїнів, що показалась із хащів, повільно прямувала до селища. Один із них, що йшов попереду, ніс коротку жердину, на якій висіло кілька скальпів. Неможливо змалювати той дикий захват, з яким індіанці зустріли переможних воїнів свого племені. Усе селище почало ворушитися. Чоловіки, розмахуючи ножами над своїми головами, стали в два ряди, створивши живу вулицю, якою індіанці йшли аж до своїх осель.

Жінки хапали сокири, ломаки і все, що траплялося під руку, щоб узяти участь у жорстокій розвазі, яка мала невдовзі розпочатися. Навіть діти не хотіли відставати від дорослих; хлопчаки, які ледве тримали зброю, вихоплювали з-за пояса своїх батьків томагавки і продиралися в їхні лави. Повсюди височіли купи хмизу, які жінки почали розкладати, щоб освітити дорогу прибулим одноплеменцям, і червоне полум’я багать робило цю картину ще жахливішою.

Трохи попереду прибулих воїнів стояли двоє полонених, вочевидь обраних головними учасниками майбутнього видовища.

Облич їхніх не можна було роздивитися, тільки видно було, що вони по-різному сприймають те, що сталося.

Один із них, готовий як герой прийняти свою долю, стояв із високо піднесеною головою. Інший натомість похилився, опустивши очі під тягарем жаху або сорому.

Наш шляхетний Гейворд, хоч і намагався заглушити свої почуття, проте дуже співчував першому. Він підійшов ближче до шереги воїнів, але в цей час почувся сигнал, за яким розляглося дике виття.

Зажурений бранець і далі стояв нерухомо, тим часом як інший зі спритністю оленя зробив довгий стрибок, але, замість швидко пробігти між рядами своїх ворогів, як усі того чекали, він перескочив через їхні голови й опинився на зовнішньому, безпечному від лютого натовпу боці.