Джеймс Купер - Останній з могікан

– Те, що наша подорож завершується і що ми тепер на землі ворога, – відповів мисливець. – Якби пройдисвіт поспішав, а у дівчат не було коней, щоб устигати за ним, то він, можливо, зняв би з них скальпи. Утім, не боячись переслідування, він не зачепив жодної волосинки на їхніх головах. А щодо лихого поводження з жінками, то на це не здатен навіть минг, хай він страшенно розлючений. Проте, зазвичай, індіанець удається тільки до свого томагавка. Навряд чи він зневажить жіночу честь. Ні, ні, я чув, що французькі індіанці прийшли в ці місця, щоб полювати на оленів, отож ми, певно, стоїмо біля їхнього табору. Але гурони рушили далі. Нам треба відшукати стежку, якою вони вийшли з табору.

Із цими словами Соколине Око й могікани розпочали ретельні пошуки, які дуже довго залишалися безрезультатними, аж поки, нарешті, Ункасові не поталанило знайти на дні висохлого струмка слід від мокасинів.

– Цей юнак може уславити своє плем’я! – вигукнув мисливець. – Одначе це не слід індіанця; нога занадто спирається на п’яту, а відбиток передка занадто широкий… – Нахилившись нижче, він упізнав слід ноги Давида, що змінив черевики на мокасини.

– Тепер я про все здогадуюся, – сказав мисливець. – Гурон примусив співака йти вперед, а інші йшли по слідах його величезних лапищ.

– А дівчата?… – промурмотів Гейворд.

– Їх несли на руках, аби збити переслідувачів із пантелику. Але я поручуся, що небавом ми побачимо сліди маленьких прекрасних ніжок.

Невеличкий загін знову рушив уперед, ідучи річищем струмка і не відриваючи очей від слідів, доки струмок не завернув за величезну скелю. Тут чоловіки зупинилися, воліючи переконатись у тому, чи не залишили гурони річище струмка саме в цьому місці.

Щастя, що вони здогадалися зупинитись, бо спритний і бачущий Ункас зумів відшукати відбиток ноги на шматку моху. Тримаючись потрібного напрямку, молодий індіанець вийшов до низькорослого чагарника, де втрачені сліди знову знайшлися – так само чіткі та свіжі, як то вони були доти, доки не ввійшли у річище струмка.

– Гм… Це задумано з геть чисто індіанською хитрістю, яка, звісно, запаморочила б голову білому, – зазначив мисливець.

– Хіба ми не підемо далі? – запитав Гейворд.

– Терпіння, майоре, терпіння! Дорогу ми знайшли, але все ж треба добре роздивитись. Ось тут пройшли три пари мокасинів і дві маленькі ніжки. Дивно, як людська істота може ходити такими маленькими ніжками.

– Тендітні ноги моїх дочок не створені для цих поневірянь, – вимовив Мунро, з батьківською ніжністю дивлячись на маленькі відбитки. – Напевне, ми знайдемо бідолашок у лісі зомлілих або навіть неживих.

– Ні, ні! – заперечив Соколине Око. – З відбитків бачимо, що їхні кроки були легкими і помірними. А ось співак, як видно, відчував біль у ногах – про це свідчить його слід. Дивіться, він просто волочив свої ноги, ніби йдучи на лижах.

Незабаром друзі з іще більшим завзяттям продовжили свій шлях, окрім того Гейворд і Мунро напружили всі свої сили, щоб устигати за мисливцем і могіканами. Ніхто з них не мав сумнівів щодо правильності обраного шляху, оскільки гурони навіть не намагалися приховувати своїх слідів. Після години ходьби Соколине Око уповільнив крок і став занепокоєно роззиратися на всі боки, ніби відчуваючи небезпеку. Нарешті він зупинився та сказав могіканам:

– Я відчуваю, що гурони десь поблизу! Он там, між верховіттям, просвічує небо, і ми, напевно, перебуваємо коло їхнього табору. Чингачгуче, йди праворуч від схилу гори, Ункасе – ліворуч, берегом ріки, а я піду прямо по слідах. Якщо щось трапиться, то наш умовний знак – триразовий крик крука. Я тільки-но бачив цих хижаків, що, до речі, цілком може свідчити про те, що лігво гуронів близько.

Гейворд пішов за своїм провідником. Йому нетерпеливилося якомога швидше побачити ворога, котрого вони так ретельно розшукували. Соколине Око попросив майора обережно підійти до узлісся, облямованого низькорослим чагарником, і там зачекати його, поки він з іншого боку дороги роздивиться деякі підозрілі предмети.

Гейворд підкорився і невдовзі став очевидцем несподіваного видовища, яке вразило його своєю незвичністю й новизною.

На невеликій відстані від того місця, де він стояв, струмок перетворився на маленький ставочок, на березі якого стояв ряд охайних осель, круглих землянок, очевидно добре пристосованих для захисту від негоди. Це село спочатку здалося Гейвордові відлюдним, але незабаром він побачив кілька постатей. Окрім того, з двох-трьох хатинок визирнули темні голови. Якоїсь миті все ожило. Темні істоти так хутенько перебігали з одного місця на інше, що майор ніяк не міг їх роздивитися.