Джеймс Купер - Останній з могікан

Вони витягли човен із води й понесли його на плечах углиб лісу, при цьому намагаючись залишати помітні сліди. Дійшовши до струмка, чоловіки перетнули його вбрід і наблизилися до голої скелі. Тут, де їхні сліди вже не були помітними, вони повернули назад, до того самого струмка, але цього разу йшли з надзвичайною обережністю. Таким чином, пересуваючись річищем струмка, вони дісталися самого озера і там знову опустили пірогу на воду. Невеликий виступ берега став для них сховком від зацікавлених поглядів, і вони спокійно попливли далі, доки мисливець не вирішив, що вже час пристати до берега.

На новому місці висадки подорожні дочекалися вечора, а потім знову сіли в пірогу і з усілякими запобіжностями переправилися на західний берег.

Знову витягши човен із води, друзі ретельно сховали його в кущах, після чого взяли свою зброю та припаси. Соколине Око оголосив Гейвордові й Мунро, що нарешті прийшов час розпочати серйозні пошуки обох дівчат.

Маленький загін дійшов до кордонів місцевості, яка й тепер так само мало відома жителям Штатів, як аравійські пустелі або монгольські степи. Але Соколине Око й могікани йшли уперед з відвагою людей, звиклих до труднощів, утрат і небезпек.

Після дуже стомливого переходу вони зупинилися, розклали багаття і стали на ночівлю. За їхнім прикладом обидва англійські офіцери поринули в сон, хоч і неспокійний. Удосвіта наші друзі продовжили свою подорож.

Коли вони пройшли кілька миль, кроки мисливця уповільнилися. Він часто зупинявся, щоб глянути на кору дерев, що траплялись їм на шляху, і не пропускав жодного струмка. Соколине Око звертав увагу не лише на кількість води в ньому, а й на швидкість течії, колір. Коли його опановував сумнів, він радився з могіканами.

Одного разу їхня нарада тривала більше ніж звичайно, і мисливець повідомив Мунро й Гейворда, що вони опинились у складному становищі.

– Коли я побачив, що шлях гуронів веде на північ, – розпочав він, – то вирішив, що вони будуть триматися долин і місць між Гудзоном та Горикеном, доки не дістануться витоків канадських рік, які ведуть у самісіньке серце французьких земель. Але ми вже підійшли до Скаруну – і не натрапили ще на жоден слід! Людині властиво помилятися, і, можливо, ми обрали хибну дорогу.

– Крий нас, Боже, від такої помилки! – вигукнув Гейворд. – Чи не порадить чого-небудь Ункас?

Молодий могіканин відповів на це прохання жвавим поглядом. Наче прудкий олень, він скочив на маленький горбок, що стояв перед ними, і з урочистим виглядом зупинився перед грудкою свіжої землі, напевно, нещодавно наритою якоюсь твариною.

– Він знайшов слід! – вигукнув мисливець, поспішаючи до юнака. – Так, у цього хлопця пильне око й проникливий розум.

– Дивно тільки, що він так довго мовчав, – зазначив Гейворд.

– Дивним було б, якби він заговорив без дозволу. Ні, ні! Звісно, ваші юнаки, нахапавшись знань із книжок, часто випереджають своїх батьків. Але там, де вчителем є життєвий досвід, учень уміє цінувати старших і поважати старість.

– Дивіться! – вимовив Ункас, указуючи на північ і на південь, куди вели сліди. – Чорнява дівчина пішла в ліс.

– Це щастя, велике щастя! – скрикнув мисливець. – Ви бачите кінські сліди? Цей гурон подорожує ніби білий генерал. Напевне, він втратив глузд. Треба глянути, чи немає слідів від коліс екіпажа, – додав він, посміхаючись. – Таки стережися, що цьому дурневі заманеться подорожувати в кареті, і він не помітить, як за ним спостерігають три пари найпильніших очей у всій Америці.

Гарний настрій мисливця і надзвичайний успіх пошуків після пройдених майже сорока миль повернули нашим друзям надію.

Того-таки дня, дійшовши до берегів річки Скарун, вони дісталися місця, де гурон, вочевидь, зупинявся. Обвуглені гілки лежали поблизу джерела, поряд валялися рештки дичини, а на кущах залишилися наочні прикмети недавнього перебування тут коней. Проте саме в цьому місці слід раптово обривався. Сліди копит свідчили, що тварини самі по собі блукали поруч, шукаючи поживи.

Нарешті Ункас і Чингачгук знайшли яскраві докази того, що ті, кого вони так довго шукали, перебували тут незадовго до їхнього приходу. Чингачгук повідомив про це відкриття своїм супутникам. Поки він розмовляв із ними, Ункас вивів із-за кущів пару коней з розірваними сідлами й попонами.

Дивлячись на них, можна було стверджувати, що минуло вже кілька днів, як тварин кинули напризволяще.

– Що це означає? – спитав Гейворд, бліднучи й роззираючись навсібіч, немов побоюючись знайти страшну відповідь на незрозумілу загадку.