Джеймс Купер - Останній з могікан

– За це генерал Монкальм відповість перед Богом, – сказав Гейворд, тим часом як Мунро тяжко зітхнув.

Уже вечоріло, коли наші друзі досягли вузьких місць Горикену. Пірога безшумно пливла повз численні маленькі острови. Це була дорога, яку Монкальм обрав зі своєю армією, і мандрівники не могли знати, є тут поблизу індіанці чи немає.

Чингачгук відклав своє весло вбік, а Ункас і мисливець і далі спрямовували човен вузькою протокою, де кожен пройдений фут міг наблизити їх до нової небезпеки. Погляд сагамора перебігав зі швидкістю блискавки від одного острова до іншого, від куща до куща, стрибав по голих скелях і лісовій гущавині.

Раптом, на знак старого могіканина, Ункас і мисливець перестали гребти.

– Хуг! – злетіло з уст Ункаса майже тієї-таки миті, як його батько подав сигнал про близьку небезпеку.

– Що трапилося? – запитав Соколине Око. – Озеро гладеньке мов дзеркало, і я можу бачити на милі вперед…

Чингачгук підняв своє весло і вказав їм кудись убік. Гейворд простежив за його жестом.

На відстані кількох сажнів перед ними лежав один зі згаданих маленьких острівців. Він здавався тихим і спокійним, ніби на нього ніколи не ступала людська нога.

– Я не бачу нічого, крім землі й води, – сказав майор.

– Тихо! – перебив його мисливець, – Чингачгук нічого не робить без причини. Це лише тінь, але в ній дуже мало природного. Майоре, ви, певно, бачите туман, що висить над островом?

– Так, він здіймається з води.

– Це відомо кожній дитині. Проте що означає темна смуга, що облямовує туман ізнизу? Схоже, це дим від багаття, яке вже майже згасло.

– Тоді причалимо до острова й огляньмо це місце. На такому маленькому клаптику землі може перебувати лише невелика кількість людей.

– Якщо ви судитимете про хитрість індіанців із погляду білого, то легко схибите і, швидше за все, поплатитеся за це власним життям. Ми можемо обрати одне з двох: або повернутись назад, облишивши будь-яку думку про переслідування гурона, або хутко промчати на своєму човні між цими островами.

– Тоді вперед, уперед! – закричав молодий чоловік, і могікани налягли на весла. За незначний час вони досягли місця, з якого стало видно північний берег підозрілого острівця, що раніше був схований від їхніх очей.

– Дивіться, – прошепотів Соколине Око, – два човники та слід від багаття! Цим паскудам, напевне, очі заволік туман, інакше ми б уже почули їхній войовничий поклик. Мерщій обігнімо острівець, аби не потрапити під їхні кулі.

Гуркіт пострілу з рушниці й голосне виття з острова перервали його слова, а вмить потому дикуни кинулись у свої човники, які невдовзі застрибали на хвилях.

Як помітив Гейворд, дії ворогів не справили жодного враження на могікан і мисливця – вони навіть почали сильніше гребти, так що маленький човен майже летів по поверхні води.

– Тримай їх на такій самій відстані, Чингачгуче, – сказав Соколине Око. – У цих гуронів жодна рушниця не б’є так далеко, а «звіробій» їх дістане.

З такими словами він підняв свою рушницю, але вигук Ункаса змусив його зупинитися.

– Що трапилося? – запитав Соколине Око. – Своїм криком ти врятував життя одному з гуронів. Навіщо ти це зробив?

Ункас указав на скелястий берег, звідки до них прямував другий човен.

Тільки тепер усі усвідомили небезпеку свого становища. Мисливець відклав рушницю вбік і знову взявся за весла, а Чингачгук скерував пірогу до західного берега, щоб збільшити відстань між ними і їхніми новими ворогами.

Дикі переможні вигуки нагадали мандрівникам про тих, хто переслідував їх від маленького острова. Навіть Мунро вийшов із заціпеніння.

– Зупиніться! – закричав генерал. – Даймо бій цим дикунам!

– Хто бажає перемогти індіанців, – заперечив Соколине Око, – той мусить без фальшивих гордощів навчитися цього у них-таки. Спрямуй човен просто до берега, Чингачгуче. Ми випередимо тих чортів.

Веслярі почали напружено працювати, завдяки чому гурони не змогли скористатися своєю вогнепальною зброєю. Але втікачі докладали чимало зусиль, аби відірватися від погоні, й це не могло тривати довго, до того ж переслідувачі перевершували їх чисельністю.

Гейворд із хвилюванням помітив, що Соколине Око почав стурбовано роззиратися на всі боки, ніби шукаючи інший спосіб полегшити їхнє становище.

– Скеруй човен у тінь, далі від сонця, – сказав мисливець. – Я бачу, що один із бузувірів узявся за рушницю, а нам одна прострелена рука коштуватиме скальпів. Греби геть від сонця, щоб острів став перепоною між нами й гуронами.