Джеймс Купер - Останній з могікан

Порада Соколиного Ока виявилася дуже корисною. На невеликій відстані від них лежав довгий острів, і, коли вони проминули його, переслідувачі змушені були об’їхати суходіл з іншого боку.

Наші друзі скористалися цією обставиною, напружили всі свої сили, і, коли обидва човни знову виплили з-за острова, з’ясувалося, що вони неабияк виграли у відстані. Гейворд, спостерігаючи за ворогами, вигукнув:

– Гурони збираються стріляти! А оскільки вони на одній лінії з нами, то навряд чи схиблять.

– Лягайте на дно човна, майоре, – сказав Соколине Око. – І ви теж, генерале!

Гейворд, усміхнувшись, зазначив:

– Хіба можуть старші чини ухилятись і ховатися, коли воїни стоять під вогнем?

– Боже мій! – вигукнув мисливець. – Ось вона, справжня мужність білого, яка межує з нерозважністю!

Цієї миті почулися постріли і куля вибила з рук Чингачгука легке весло, відкинувши його далеко вперед.

Гурони привітали цей постріл виттям і збільшили вогонь. Ункас спрямував човен таким чином, щоб його батько міг дістати своє весло, та індіанці взялися гребти ще завзятіше.

З човників переслідувачів чулися вигуки: «Великий Змій! Довгий Карабін! Прудконогий Олень!»

– Чи не хочете повеслувати за мене, майоре? – запитав Соколине Око. – Мій «звіробій» зуміє їм відповісти.

Гейворд узявся за весла, намагаючись компенсувати брак веслярського вміння тією завзятістю, з якою він почав гребти. Соколине Око швидко прицілився, вистрілив – і гурон, що стояв на носі човна, упав. Його товариші опустили весла, й обидві ворожі піроги, наблизившись одна до одної, зупинилися.

Могікани скористались із цього, щоб перевести дух, тим часом як Гейворд і далі веслував, не складаючи рук. Батько й син глянули один на одного, воліючи переконатися, що куля не зачепила нікого з них. Великі краплі крові стікали з плеча Чингачгука, і коли вождь помітив, що погляд сина прикутий до цього місця, він зачерпнув долонею води та промив рану, давши зрозуміти, наскільки нікчемною є ця подряпина.

– Послухайте, майоре, гребіть не так сильно, – попросив мисливець, – інакше ми вийдемо на відстань, що перевищує дальність пострілу з рушниці, а я хотів би послати цим чортам іще один гостинець зі свого «звіробоя».

– Але ви забуваєте про нашу справу, – заперечив Гейворд.

– Мої доньки! – вигукнув Мунро. – Не бавтеся більше пекучою журбою батька! Віддайте мені швидше моїх дітей!

Мисливець, звиклий коритися старшим та особам, які посідають більш високе становище, ніж він сам, опустив свою рушницю. Потім він із жалем подивився на ворожий човник і замінив на веслах утомленого Гейворда.

Оскільки його зусилля охоче підтримали обидва могікани, то вони хутко відірвалися на значну відстань від ворогів. Гейворд полегшено зітхнув.

Тепер озеро значно розширилось і шлях їхньої піроги лежав уздовж скелястого берега. Острови траплялися дедалі рідше. Усе повільнішими та правильнішими ставали удари весел, але замість того, щоб спрямувати човен до західного берега, куди вела мета їхньої подорожі, обачні індіанці трималися ближче до тих гір, через які Монкальм повів свою армію до неприступної фортеці Тикондерога.

У такій завбачливості, можливо, не було потреби, оскільки гурони припинили переслідування. Проте могікани веслували ще протягом кількох годин, доки не досягли бухти на північному краю острова.

Тут човен причалив, і маленький загін висадився на берег. Соколине Око в супроводі Гейворда зійшов на невелике узвишшя й окинув знавецьким поглядом місцевість, після чого привернув увагу свого супутника до невеличкого чорного предмета, що бовванів на березі.

– Бачите? За що може сприйняти цей предмет око білої людини? – запитав він.

– Зваживши на досить значну відстань, яка відокремлює нас, я сприйняв би його за птаха…

– Це човник із хорошої березової кори, який належить підступним мингам. Пройдисвіти, напевно, зайняті своєю вечерею, а з настанням темряви вони, швидше за все, кинуться нас наздоганяти. Нам треба навести їх на хибний слід, інакше ми не зможемо переслідувати Хитру Лисицю.

– Значить, ми не можемо гаяти жодної хвилини.

– Мені не подобається той легкий дим, що підіймається за скелею. Клянуся своїм життям, що це – сигнал і що бачать його не тільки наші очі. Проте словами справі не зарадиш, час діяти.

Соколине Око замислено пішов назад до берега, сповістив могіканам свої припущення, і між ними розпочалася серйозна нарада. Ледве вона закінчилась, як усі троє взялися за виконання прийнятого ними рішення.