Джеймс Купер - Останній з могікан

– Так, – сухо мовив Соколине Око. – Він може співати для них псалми. А чи зможе він настріляти для них дичини, щоб угамувати їхній голод? Чи годен він відшукати дорогу, подивившись на мох, що росте на деревах? Або зламати карк якому-небудь гурону? Якщо ж він не вміє цього робити, то перша-ліпша мухоловниця, що трапиться їм на шляху, виявиться кориснішою. – Ти щось знайшов, Ункасе?

– Ось слід ноги, але не Аліси, а темноволосої дівчини. Проте він надто маленький як для її високого зросту. Напевне, співак покрив його своєю п’ятою.

– Ну що ж, – нетерпляче втрутився Гейворд, – нам треба мерщій вирушати в путь. За таких обставин кожна хвилина може здаватися нашим полонянкам вічністю.

– Найпрудкіший олень не завжди втікає далі за всіх, – заперечив Соколине Око. – Ми лише знаємо, що підступний гурон, Давид і чорнокоса леді проходили тут, але є ще леді із золотавими локонами й голубими очима! Хіба в неї немає друга, який би подбав про неї?

– Немає друга! Невже ми не намагаємось її знайти? Стосовно мене, то я не заспокоюся доти, доки не знайду її.

– У такому випадку, вперед! – вигукнув мисливець. – Ми мусимо знайти її сліди. Ункасе, оглядай опале листя, а твій батько нехай обдивляється землю.

– Чи не можу й я щось робити? – запитав Гейворд.

– Ви! – мисливець осміхнувся. – Звісно, можете. Йдіть за нами і намагайтеся не наступити на який-небудь слід.

Після ретельних пошуків індіанці раптом зупинились і жваво заговорили між собою, дивлячись то на землю, то один на одного.

– Вони знайшли слід маленької ніжки! – вигукнув Соколине Око, поспішаючи до червоношкірих. – Ага, знову коні з дивною ходою! Тепер усе зрозуміло. Тут коні зупинились, а ось туди прямує дорога на Канаду.

Ункаc показав на блискучий предмет, знайдений ним у листі, і Гейворд негайно упізнав у ньому маленький медальйон, який Аліса постійно носила на шиї. Він схопив маленьку дрібничку й майже відразу впустив її, так що його друзі не змогли знайти медальйон у листі. Але в той час він уже спочивав біля палкого серця Гейворда.

– Гм… А оце вже ознака близької старості, – досадливо пробурчав Соколине Око, побачивши, що пошуки марні. – Схоже, очі починають слабнути.

– Облиште цю іграшку, – сказав Гейворд. – Нам іще далеко йти й тому треба поспішати.

– Молода кров – гаряча кров, стверджує приказка. Адже ми йдемо не на вивірок полювати, попереду – тривалий перехід пустелею, де зрідка ступає нога людини. Жоден індіанець не вирушає в таку експедицію, не викуривши трубки коло багаття. І хоча я білий, але цілком схвалюю цей мудрий звичай. Саме тому й нам варто повернутися до руйновища форту, переночувати там, а вранці, свіжими й бадьорими ми візьмемося до своєї важкої праці, як належить зрілим чоловікам, а не балакучим жінкам або нетерплячим парубійкам.

Голос мисливця лунав із такою твердістю, що Гейворд не став заперечувати.

Діставшись руїн фортеці, вони розпалили багаття, повечеряли м’ясом ведмедя й закурили свої люльки. Проте невдовзі Гейворд скочив із місця, щоб трохи пройтися рівниною. Йому було ніяково від почуттів, що його охопили. Коли Дункан підійшов до купки дерев на невеликій височині, звідки міг бачити могікан, котрі сиділи біля вогнища зі своїм білим другом, до його слуху долинуло якесь легке шарудіння. Швидко повернувшись до друзів, він запропонував мисливцеві сходити до того горбка, звідки лунали загадкові звуки.

Соколине Око, недовго думавши, узяв свою рушницю й вирушив за юнаком. Неподалік указаного місця він зупинився, прислухаючись. Але навколо було тихо.

– Що б це могло бути? – тихо запитав Гейворд.

– Не знаю. На війні індіанець рідко спить. Можливо, пошуки здобичі привели сюди якого-небудь гурона, хоча Монкальм зі своїми військами й союзниками вже давно залишив ці місця.

– Тсс… Ви чуєте? Знову щось заворушилося! Чи це вітер гойдає листя?

– Еге ж, тепер і я чую. Коли їжі забагато, вовк такий самий нахабний, як і тоді, коли її обмаль, – спокійно відказав мисливець. – Людей тут поблизу немає, привидів не існує, отож… Тихіше! Це шарудіння не від вовка.

Соколине Око зробив знак своєму супутникові, і вони відійшли на таке місце, яке не освітлювали зблиски багаття. Відтак чоловіки з напруженою увагою почали чекати повторення підозрілого звуку.

Проте їхні намагання виявилися даремними.