Джеймс Купер - Останній з могікан

– Справжній бісівський шабаш, – промовив Давид, який незмінно залишався на своєму посту. – Це місце геть зовсім непридатне для християн. Біжімо!

– Рятуйтеся самі, – відповіла йому Кора, дивлячись на свою зомлілу сестру. – Ви все одно нічим не зможете мені допомогти. – Рішучість, із якою вона вимовила ці слова, переконала Давида в тому, що цю дівчину ніщо не може налякати. На мить співак безпорадно роззирався на всі боки, потім його постать випросталася, в очах запалав священний вогонь і він урочисто мовив:

– Якщо єврейський юнак міг звуками своєї арфи та псалмами приборкати злого духа, що вселився в царя Саула, то й я хочу випробувати звуки музики!

Чистим, піднесеним голосом заспівав він один зі своїх улюблених псалмів, звуки якого було чути навіть серед цієї кривавої бійні. Багато дикунів підбігали до них, щоб зірвати із сестер їхні сукні або забрати із собою їхні скальпи, але, побачивши дивну постать співака, зачудовано зупинялись і слухали Давидові співи.

Подив, викликаний натхненним співом, невдовзі обернувся на повагу, і вони почали шукати собі інших жертв, голосно висловлюючи задоволення з того, що білий воїн так мужньо й рішуче виводить свою передсмертну пісню. Введений в оману успіхом свого мистецтва, Давид напружував усі сили, щоб вплинути на вбивць. Але трапилось інакше. Надзвичайні звуки святого гімну долетіли до вух лютого дикуна, який перебігав від одного гурту до іншого, розшукуючи собі жертву, яка була б гідною його.

Це був Магуа.

Побачивши, що його нещодавні бранці знову в його владі, він переможно завив.

– Ходіть! – вигукнув він, хапаючись за сукню Кори своєю закривавленою рукою. – Вігвам гурона відчинено. Хіба він не кращий за це місце?

– Геть! – відповіла дівчина й затулила рукою очі, щоб не бачити лютого дикуна.

Індіанець насмішкувато вишкірився й вимовив, піднявши вгору закривавлену руку:

– Ця рука почервоніла від крові білих.

– Чудовисько! Кров на твоїй душі! Це ти влаштував різанину!

– Магуа – великий вождь, – запевнив дикун. – Чи хоче чорнокоса дівчина йти в його вігвам?

– Ніколи! Вбий мене, якщо хочеш угамувати цим своє жалюгідне прагнення помсти!

Магуа вагався лише мить, а відтак раптом схопив на руки непритомну Алісу й легкими кроками попрямував зі своєю ношею до лісу.

– Стій! Стій! – закричала Кора, кидаючись услід за ним, наче навіжена. – Облиш дитя!

Проте Магуа ніби не чув її. Він відчував свою владу й вирішив скористатись нею. Вірний Давид чимчикував за невтішною сестрою, співаючи свої псалми й відбиваючи рукою такт. Так вони простували рівниною, до того ж Кора не раз могла загинути під ударами томагавків дикунів, але дивакуватий співак, що йшов поруч із нею, рятував її: дикуни вважали Давида божевільним і тому не чіпали їх.

Магуа спустився у вузький виярок й увійшов до лісу, де вже чекав індіанець із кіньми дівчат. Поклавши на одного з них усе ще непритомну Алісу, Магуа зробив знак Корі, щоб вона сідала на іншого. Дівчина покірливо сіла на коня, але при цьому з таким благанням простягла руки до сестри, що гурон не став їй заважати й переніс Алісу на Кориного коня. Потім він узяв повіддя і вирушив з полонянками вглиб лісових хащів.

Коли Давид побачив, що його залишили напризволяще, напевне, уважаючи занадто нікчемним і не вартим навіть того, щоб убити, він перекинув свою довгу ногу через спину іншого коня та поскакав за викрадачами так швидко, як дозволяла вузька стежка.

Невдовзі дорога, якою вони їхали, пішла вгору. Кора, надто заклопотана Алісою, котра потроху тепер опритомнювала, не звертала уваги на те, в якому напрямку рухається Магуа.

Але коли вони досягли рівної вершини гори й підійшли до її східного краю, вона впізнала те місце, де їм уже доводилося бути в дружньому товаристві мисливця. Тут Магуа наказав Корі зійти з коня, і вона із цікавістю, змішаною з жахом, глянула вниз, де перед нею відкрилася жахлива картина.

Жорстока різанина все ще тривала. Полонені метушливо бігали рівниною, тікаючи від своїх безжальних переслідувачів, тим часом як французькі солдати бездіяльно стояли, спостерігаючи за кривавою бійнею. Їхня поведінка, яку нічим не можна було пояснити, лягла вічною плямою на блискучу репутацію Монкальма.

Нарешті, коли користолюбство взяло гору над кровожерністю, жорстокі вбивства припинилися. Крики поранених поступово почали стихати, а стогони тих, що вмирали, потонули в переможному завиванні дикунів.