Джеймс Купер - Останній з могікан

Гейворд підняв лист і дізнався з нього, що Вебб не підтримував їхнього подальшого опору та спокійно вимагав, щоб вони здалися ворогові, тим паче, що він не в змозі відправити на допомогу хоча б одного солдата…

– Він зрадив мене! – вигукнув Мунро. – Накликав безчестя й ганьбу на мою сиву голову!

– Ви не знаєте Монкальма, – почав французький головнокомандувач, збагнувши, що відчуває в цей момент генерал. – Не думайте, що я зможу скористатися відомостями, здобутими із цього листа, щоб принизити хороброго воїна. Вислухайте спершу мої пропозиції!

– Кажіть!

– Захищати й надалі форт безглуздо. Інтереси мого повелителя вимагають знищити його. Стосовно ж вас і ваших хоробрих вояків, то вам буде надано всі пільги, якими дорожить солдат.

– Наші стяги? – спитав Гейворд.

– Віднесіть їх назад вашому королю.

– Наша зброя?

– Залиште її собі; ніхто не може вправніше володіти нею.

Гейворд переказав ці втішні слова своєму генералові, якого глибоко зворушила така несподівана шляхетність ворога.

– Нехай буде так! – покірно вимовив Мунро. – Йдіть із французом і все влаштуйте. Я надто старий, щоб пережити ситуацію, коли англієць показує себе боягузом, не надаючи допомоги своєму співвітчизникові, а француз виявляється настільки шляхетним, що поступається власним зиском.

Похнюпившись, старий повернувся до форту. Після того, як із формальностями було покінчено, військам офіційно оголосили, що віднині будь-які воєнні дії припиняються, оскільки генерал Мунро підписав угоду, внаслідок якої вранці форт буде переданий у руки супротивника. Захисники залишають за собою зброю, корогви, обоз і право на всі військові почесті.

Ворожі війська провели ніч по-різному. Тим часом, як переможена сторона трималася тихо, переможці гучно раділи.

Тільки-но почало на світ благословлятися, як полог найбільшого намету у французькому таборі був відкинутий і чоловіча постать вийшла на свіже повітря. Плащ, у який був закутаний чоловік, призначався не лише для того, щоб захищати від вогкості, а й щоб приховати обличчя від цікавих поглядів.

Вартовий перед наметом шанобливо віддав честь, і чоловік у плащі швидкими кроками рушив до форту Вільям-Генрі.

Незнайомець пройшов повз кількох вартових, які окликали його й відразу ж пропускали без будь-якої затримки.

Останній чатовий глянув услід незнайомцеві й вимовив:

– Ні, генерал ніколи не спить!

Людина, загорнута в плащ, рушила далі, не почувши цих слів, і зупинилась тільки поблизу західних шанців форту. Світло місяця було ще досить яскравим, щоб розрізняти обриси предметів. Зберігаючи обачність, чоловік притулився до дерева і з пильною увагою почав спостерігати за укріпленнями англійців.

Погляд, який він кинув на вали, не був викликаний простою цікавістю: з явним розумінням військової справи француз роздивлявся один пункт за іншим. Нарешті, задоволений усім, що йому вдалося побачити, він зібрався повернутися до свого табору, аж раптом легкий шум на розі найвищого валу примусив його заклякти на місці. Якась постать підійшла до виступу бастіону й стала вдивлятися у французький табір. Голова її була повернута до сходу, наче в очікуванні ранкової заграви.

Проте панування сутінок не завадило проникливому спостерігачеві відразу ж упізнати людину, яка стояла на валу в глибоких роздумах. Співчуття й обачність примусили француза сховатися від очей цієї людини за стовбур дерева. У цю хвилину його увагу привернули інші звуки. То був тихий, майже нечутний сплеск води і хрускіт камінців. Мить по тому він побачив, що якась темна постать випірнула зі ставка й обережно прокралася майже до того місця, де стояв француз. Потім можна було побачити, як здійнявся ствол рушниці, але, перш аніж пролунав постріл, рука француза лягла на курок.

– Хуг! – вигукнув дикун, якому несподівано завадили у своїх зрадницьких намірах.

Француз, не кажучи ані слова, поклав руку на плече індіанця й мовчки відтягнув його від того місця, де їхню розмову могли почути.

Коли француз скинув свій плащ, дикун упізнав Монкальма, котрий суворо запитав його:

– Що це означає? Хіба мій син не знає, що сокиру війни між його канадським батьком та англійцями зарито?

– Що ж робити гуронам? – заперечив дикун ламаною французькою мовою. – Ніхто з наших воїнів не здобув собі жодного скальпа, а блідолиці вже уклали мир.

– Гм… Лисице, я думаю, що така запопадливість є дещо дивною для людини, котра ще недавно була нашим ворогом. Скільки разів заходило сонце відтоді, як Лисиця опинився серед французів?