Джеймс Купер - Останній з могікан

– А коли й ні, тоді допоможе ось ця свята книга! – піднесено вигукнув Давид. – У ній містяться слова, котрі, якщо їх виголосити з належною інтонацією й у супроводі відповідної мелодії, не забаряться заспокоїти.

– Добре, добре! – нетерпляче перебив його Гейворд. – Я маю йти.

Юнак попрощався з дівчатами, нагадавши, що він зробив усе необхідне, щоб вони були у безпеці, але, загалом, їм нічого не загрожує.

Потім він швидко попрямував до свого батальйону, оскільки англійські війська вже вирушили. Сестри побачили, як французькі гренадери в білих мундирах посіли місце біля воріт приреченого капітулювати форту. Тієї-таки миті просто над їхніми головами здійнявся французький прапор.

– Ходімо! – звернулася Кора до сестри. – Тут не місце дочкам англійського генерала.

Аліса міцно вхопилася за руку сестри, і разом із жінками й дітьми, які їх оточували, вони пішли.

Оскільки всі вози були зайняті пораненими та хворими, дівчата вирішили долати труднощі подорожі пішки.

Коли цей строкатий галасливий натовп залишав вали укріплення, французька армія стояла при зброї на відстані, пильно спостерігаючи за відступом переможених. Англійців було лише близько трьох тисяч, і вони довгою вервечкою тяглися до лісу, через який лежав їхній шлях.

Узлісся було заповнене індіанцями, які, ніби шуліки, дивились услід ворогові, що відступав. Напевне, вони ледве стримували бажання негайно накинутися на давно очікувану здобич. Деякі червоношкірі дуже близько підходили до англійців, але не наважувалися на яке-небудь насильство.

Коли голова колони, яку вів Гейворд, сховалася за деревами, Кора почула сварку й обернулась убік роздратованих сперечальників. З’ясувалося, що кілька дикунів напали на одного хлоп’ягу з метою відібрати в нього частину речей, які він ніс із собою. Цей молодець нізащо не хотів позбутися свого скарбу, і їхня суперечка привернула увагу багатьох людей.

Раптом, як із-під землі, вигулькнула ціла сотня дикунів, хоч раніше їх було не більше за дюжину.

Тієї миті Кора помітила серед червоношкірих темне обличчя Магуа, який щось говорив своїм побратимам. Жінки й діти збилися в гурт, ніби отара зляканих овець. Але жадібність індіанців невдовзі була задоволена, і рух поновився.

Дикуни відступили, либонь, вирішивши без перешкод пропустити своїх ворогів. Одначе, коли перед ними проходили жінки, строката шаль однієї з них привабила свавільного гурона, і той швидко підскочив до неї, прагнучи заволодіти гарною річчю. Жінка, налякана радше поведінкою дикуна, ніж можливістю втратити шаль, закутала в неї своє немовля й міцніше притиснула його до грудей. Кора хотіла порадити жінці віддати дикунові шаль, але гурон уже вирвав дитину з рук матері. Нещасна кинула до ніг дикуна все, що в неї було, тільки б звільнити своє дитя. Проте гурон, вишкіряючись, простяг одну руку до шалі, ніби погоджуючись на обмін, а другою високо підняв немовля, тримаючи його за ноги.

– Візьми, візьми все! – закричала мати, охоплена жахом. – Віддай тільки моє дитя!

Немудрі прикраси жінки не сподобалися дикунові, а коли він побачив, що шаль стала здобиччю іншого, заскреготав зубами і, вдаривши дитину головою об камінь, кинув тріпотливе тільце до ніг матері.

Секунду нещасна стояла нерухомо, дивлячись на незграбне тіло малюка, який за кілька хвилин до цього весело сміявся в неї на руках. Здійнявши руки до неба, вона прокляла недолюдка.

Сп’янілий від вигляду крові дикун тієї самої миті розтрощив жінці череп своїм томагавком. Жінка впала на землю, схопивши мертве дитя, яке вона з ніжністю обіймала навіть після смерті.

Аж тут Магуа вигукнув страшний войовничий клич, котрому вторувало люте виття його товаришів. Від цього звуку, який, здавалося, вилітав не з людських грудей, а з пащі розлючених тварин, кров холонула в жилах у білих і смертна туга охоплювала їхні серця.

Понад дві тисячі дикунів вискочили з лісу. Ми не будемо зображувати жахливу сцену, що відбувалася потім. Смерть була повсюди. Опір тільки розпалював оскаженілих убивць, які й далі завдавали удари навіть тоді, коли їхні жертви давно вже віддали Богу душу. Кров лилася рікою по рівнині, й деякі з гуронів, нахиляючись до землі, з радісним виттям угамовували нею свою спрагу.

Усі солдати, що трапилися поблизу, стали щільними лавами, але нічого не могли вдіяти через свої незаряджені рушниці.

У такі хвилини ніхто не пильнує час; можливо, не минуло й десяти хвилин, які, проте, здалися цілим століттям. Дві сестри, злякані та пригнічені кривавим видовищем, опинились у зовсім безпорадному стані. Навколо них скупчились ошалілі зі страху жінки й діти, позбавляючи дівчат найменшої можливості втекти. Зусібіч чулися зойки, стогін, прокляття й благання. Нарешті Аліса втратила залишок останніх сил і непритомна впала на землю. Кора з ніжністю схилилася над нею, та обійняла.