Джеймс Купер - Останній з могікан

– Аліса просто хоче разом зі мною виказати вам найщирішу подяку, – докинула більш серйозна Кора. – Проте ми дійсно були здивовані тим, що ви уникали нас усі ці дні.

– Ваш батько може підтвердити, що я ретельно дбав про вашу безпеку, – відповів молодий офіцер. – Увесь свій час я присвячував захистові он того села. Саме за нього ми вели запеклий бій. Якби ворог оволодів ним, то оборона форту була б неможливою…

– Дункане! – вигукнула Аліса, підбігаючи до нього зі слізьми в очах. – Якби я знала, що скривдила вас, то прирекла б себе на вічне мовчання! Кора може підтвердити, як високо ми цінуємо вашу турботу, якою палкою й безмірною є наша вдячність.

Юнак радісно осміхнувся:

– І що скаже ваша серйозна старша сестра? Чи знайде виправдання недбалості лицаря, викликаній обов’язками солдата?

Кора мовчала, милуючись гладеньким плесом Горикену. Коли вона знову глянула своїми темними очима на юнака, в них був вираз такої глибокої душевної муки, що Гейворд злякався.

– Ви недужі, Коро! – вигукнув він. – А ми ще можемо жартувати, коли ви страждаєте!

– Нічого, – стримано відповіла дівчина. – Я не можу бути такою життєрадісною, як ця безжурна, квітуча ентузіастка, – додала вона, поклавши руку на плече сестри. – У цьому здебільшого винен мій життєвий досвід, а подекуди й моя нещаслива вдача. Роззирніться, майоре Гейворд, і скажіть самі, які почуття може викликати таке видовище у дочки солдата, найбільше щастя якого полягає у його військовій славі?

– Ні щастя, ні слава не можуть бути затьмарені обставинами, над якими Мунро не владен, – заявив Гейворд. – Але ваші слова нагадують мені про мої власні обов’язки. Мені треба поспішати до вашого хороброго батька, щоб дістати розпорядження стосовно захисту форту. Нехай береже вас Бог, Коро!

Вона подала йому руку, але її губи тремтіли, а щоки все більше блідли.

– Алісо, прощавайте! – звернувся він до молодшої сестри, і голос його став надзвичайно ніжним. – Може, невдовзі побачимось, і сподіваюся, – після перемоги.

Не чекаючи відповіді, Гейворд поквапився до Мунро.

Той неспокійно ходив туди-сюди по своєму невеликому приміщенню.

– Я тільки-но хотів посилати за вами, майоре! – звернувся він до Гейворда.

– На превеликий жаль, генерале, я щойно бачив чоловіка, якого рекомендував вам у ординарці; його прислано до вас як французького бранця. Безумовно, немає жодного сумніву в його вірності.

– Відданість Довгого Карабіна мені дуже добре відома і є поза всілякою підозрою, – відповів Мунро, – хоча щастя на цей раз зрадило його. Монкальму вдалось схопити мисливця, якого він відправив до мене з улесливою чемністю своєї нації. Мовляв, він знає, як я високо ціную цю людину, і тому він не може затримувати її.

– А як же допомога генерала Вебба?

– О, ви надто нетерплячі, майоре! Треба дати час цим хлопцям для такого тривалого походу! – сказав старий з гіркою посмішкою.

– То що ж, вони таки прийдуть? Соколине Око знає про це?

– Він казав мені лише про один лист – Монкальм, напевне, тримає його в себе. Я думаю, якби там були погані новини, то чемний француз неодмінно передав би його нам.

– Так він прислав вам мисливця, а лист залишив собі?

– Саме так.

– А що каже Соколине Око? У нього є вуха, очі, язик…

– О, майоре, у нього задосить природного розуму. Але вся його доповідь полягає в тому, що на берегах Гудзону є форт Його Величності, під назвою Едвард, повний солдатів.

– Невже він не бачив ознак того, що вони збираються вирушати нам на допомогу, або якихось приготувань?

– Гм… Щоранку й щовечора тривають учення холостими набоями і… – Тут генерал перервав свою іронічну промову і, глибоко замислившись, промовив: – Якби мені тільки дізнатися, що було в тому листі!

– Треба ухвалити якесь рішення, до того ж якомога швидше, – сказав Гейворд. – Я не можу приховати від вас, генерале, що табір ледве тримається. Половина наших гармат повністю вийшла з ладу.

– Та й чи може бути інакше? Адже деякі гармати були виловлені нами з дна ставка, деякі іржавіли в цих лісах майже з часів відкриття цієї країни, а інші ніколи не були серйозною зброєю, бо служили лише окрасою… Чого ж можна чекати від такої артилерії?

– Наші мури невдовзі обваляться, наші припаси вичерпано, – вів далі Гейворд, не звертаючи уваги на нову хвилю обурення, – і в гарнізоні наростають незадоволення й тривога.

– Майоре Гейворд, – сказав генерал, звертаючись до молодого офіцера, – я даремно прослужив би Його Величності аж півсторіччя, якби не знав того всього, про що ви мені розповідаєте. Безумовно, наше становище жахливе, але я мушу подумати про те, до чого мене закликає військовий обов’язок і честь нашої зброї. Доки в мене є хоч маленька надія на підкріплення, я захищатиму цей форт, хай навіть за допомогою каміння, яке лежить на березі озера. І зараз мені важливо знати, що було в тому листі.