Джеймс Купер - Останній з могікан

– Гейворде, небезпека, яка загрожує моєму батькові, доводить мене до відчаю! – сказала відважна Кора.

– Ходімте до Монкальма! Він не відмовить доньці в проханні приєднатися до батька.

– Ледь чи ви дійдете до наметів французів, зберігши на голові волосся, – суворо промовив мисливець. – Гм… Вогонь скоро припиниться, тому що он звідти насувається туман, який перетворить день на ніч і зробить індіанську стрілу не безпечнішою за гармату. Якщо ви готові зважитись на сміливу спробу, то я ладен вести вас.

– Так, ми хочемо цього! – рішуче сповістила Кора. – Йдучи до батька, ми не боїмося жодної небезпеки!

Мисливець із повагою глянув на сміливу дівчину.

– Якби мені дали тисячу людей, котрі так само мало бояться смерті, як ви, то я за тиждень розігнав би до дідька цих негідних французів, – захоплено вимовив Соколине Око. – Але туман так швидко поширюється, що нам варто поквапитись, аби скористатися ним як прикриттям. Якщо зі мною щось трапиться, то йдіть так, щоб вітер віяв у ліву щоку.

З цими словами мисливець почав спускатися крутим схилом, яким вони тільки-но пройшли. Вже за кілька хвилин подорожні, що вирушили за ним, стояли навпроти західних воріт форту й чекали наближення туману, щоб під його прикриттям непомітно пройти через ворожий табір. Чингачгук скористався маленькою зупинкою і прослизнув у кущі. Коли він повернувся і щось прошепотів Соколиному Оку, мисливець сердито сказав:

– Хитрий француз поставив пікет просто на нашому шляху. Тут залягли й червоношкірі, й білі. Хто знає, чи не потрапимо ми їм до рук, замість обминути їх?

– Хіба ми не можемо їх обійти? – запитав Гейворд.

– Звісно, можемо, але, звернувши з дороги серед такого туману, не можна ручатися що знайдеш її знову.

Тут до мисливця підійшов Ункас і про щось довго та жваво говорив із ним.

– Можливо, мій хлопчику, – сказав Соколине Око. – Ходіть-но, туман ось-ось огорне нас.

– Але… принаймні поясніть нам, – почав був Гейворд.

– Гаразд! – нетерпляче перебив його Соколине Око. – Річ у тому, що маленька надія краща, ніж геть нічого. Чи бачите ви ту борозну, що залишилася на землі від гарматного ядра, випущеного з форту? Ми підемо цією борозною, якщо інших ознак дороги не буде. Отже, вперед! Інакше туман розвіється і ми станемо ціллю для обох армій.

Гейворд узяв сестер за руки і повів їх за собою. Соколине Око не перебільшував щодо туману: вже за кілька кроків наші друзі ледве могли розрізняти одне одного. Мандрівники зробили крюк ліворуч, потім звернули праворуч, і коли Гейворд вирішив, що вони пройшли половину відстані, що відокремлює їх від форту, почувся крик французькою:

– Хто йде?

– Уперед! – шепнув Соколине Око, звернувши трохи ліворуч.

– Це я! – відповів французькою-таки Гейворд.

– Дурню! Хто ти?

– Друг Франції.

– А мені здається, що ти ворог! Стій! Стріляйте, товариші, стріляйте!

Пролунав залп із п’ятдесяти рушниць, який, на щастя, нікого не поранив. Почулася команда стріляти, яка супроводжувалась наказом бігти навздогін, – і незабаром по всій рівнині сновигали постаті солдатів.

– Уперед, друзяко! – шепнув Гейвордові мисливець, – на кону ваше і наше життя!

Але Соколине Око через часті повороти загубив дорогу в цьому густому тумані. Він відчував, що вітер став дмухати йому не в ліву щоку, а в обидві.

Навколо них лунали зойки, прокляття й гуркіт пострілів. Раптом спалахнув яскравий вогонь, грім гарматного пострілу розлягся над рівниною.

– Це стріляли з форту! – вигукнув Соколине Око. – А ми, наче сліпі, бігли до лісу просто під ножі цих макуасів.

Гейворд охоче передав руку Кори Ункасові, щоб цілком присвятити себе Алісі, після чого обидві дівчини швидко пішли вперед.

Погоня наближалася, і щомиті їм загрожували полон і загибель.

– Ніякої пощади бранцям! – кричав один із переслідувачів французькою мовою.

– Тримайтеся! Будьте мужніми! – пролунав раптом чийсь владний голос. – Спочатку роздивіться ворога, а тоді вже й стріляйте!

– Батьку, батьку! – почувся з туману жіночий голос – Це я, Аліса! І Кора! Врятуй своїх дочок!

– Стій, на Бога, стій! – пролунав той самий чоловічій голос, тепер уже зі смертельною тугою. – Це мої діти. Господи, поверни мені їх. Мерщій відчиняйте браму, молодці! Але не робіть жодного пострілу, щоб не влучити в моїх дорогоцінних дітей! Відженіть цих французьких псів багнетами!

Гейворд, почувши, як рипнули завіси, поквапився на цей звук і побачив, що цілий загін солдатів у червоних мундирах вийшов із воріт. Він упізнав свій власний батальйон, швидко став на чолі його і в одну мить прогнав переслідувачів.