Джеймс Купер - Останній з могікан

– Так, повоювали ми тут! – вигукнув Соколине Око. – Три битви дали французам в один день. Вони рушили на нас, коли ми спробували їх обійти, і погнали перед собою, як стадо зляканих оленів, до самого Горикену. Але ми знову зібрались на силі й відплатили їм за ранкову поразку. Того дня сотні французів бачили сонце востаннє, а їхній ватажок потрапив нам до рук.

– Дійсно, це була славна битва! – вигукнув Гейворд із юнацьким запалом. – Слава про вас долетіла до південної армії.

– Так, чимало французів знайшли тут могилу. Коли все скінчилося, ми повкидали убитих і, як дехто казав, ще й живих у цей маленький ставок, вода якого почервоніла від крові.

– Що ж! Це годяща і, певно, спокійна могила для солдата! Тож ви добряче-таки повоювали на цьому кордоні?

– Так! – урочисто відповів мисливець, випростовуючись на весь свій зріст. – Не знайдеться жодного пагорба поблизу цих місць, біля якого б не свистіла моя куля. А стосовно спокою такої могили, то є й інша думка. Подейкують, що душі вбитих іноді залишають цю водойму і блукають її берегами… Але ж тихо! Ви нічого не бачите на тому березі ставка?

– Навряд чи в цьому лісі знайдеться ще якась безпритульна людина на кшталт нас.

– Гм… Ті, хто вже не зможе заросити ноги й чиї дні минають у воді, не мають потреби дбати про притулок, – вимовив мисливець, із забобонним жахом хапаючи Гейворда за руку.

Юнак здивовано глянув на сміливця, який упевнено йде назустріч справжній небезпеці, але тремтить перед уявними жахами.

– Присягаю Богом, це людина, – промимрив Гейворд. – Вона прямує до нас. До зброї, друзі!

– Хто йде? – спитав тихий голос, що пролунав ніби заклик із того світу.

– Що це означає? – прошепотів мисливець. – Він говорить не англійською й не індіанською!

– Хто йде? – повторив той самий голос, після чого клацнув курок.

– Франція! – відповів Гейворд, виступаючи з-за дерев на берег ставка і зупиняючись за кілька кроків від вартового.

– Звідки ви? – запитав гренадер. – І куди йдете в таку ранню пору?

– Повертаюся з розвідки, йду спати!

– Ви офіцер короля?

– Звісно, товаришу. Я повертаюсь у табір з дочками коменданта форту. Я взяв їх у полон і веду тепер до генерала.

– Мені шкода вас, пані, – чемно вимовив молодий солдат, – але така оманливість долі! А втім, наш генерал дуже люб’язний із дамами.

– Такий звичай військових! – відповіла Кора, з дивною впевненістю.

– Прощавайте, мій друже. Бажаю, щоб ви дістали приємніше завдання.

Француз увічливо вклонився, Гейворд побажав йому доброї ночі, і вони залишили на березі вартового, який і не підозрював, що пропустив ворога. Може, побачивши вродливих жінок, він згадав про кращі часи й про свою далеку милу Францію? У всякому разі подорожні чули, як він тихенько почав наспівувати пісеньку: «Нехай буде вино, нехай живе кохання!»

– Це щастя, що ми зрозуміли, про що патякав цей дурисвіт, – зауважив Соколине Око, коли вони трохи відійшли від ставка. – Я відразу здогадався, що це один із неспокійних французів. Йому поталанило, що його мова була люб’язною, бо і йому знайшлася б місцинка в цьому ставкові.

Раптом від ставка почувся протяжний стогін. Здавалося, що і справді духи померлих повстали зі своєї могили.

– Так, то дійсно була людина з плоті та крові, а не привид! – сказав Соколине Око.

– Звісно, тільки тепер я маю сумнів, чи залишився цей бідолаха живим. – Гейворд, роззираючись, помітив відсутність Чингачгука.

За другим, слабшим стогоном, почувся шум падіння у воду чогось важкого. Згодом усе затихло. Невдовзі індіанець випірнув із хащів й долучився до подорожніх, спокійно чіпляючи лівою рукою скальп до свого пояса, а правою ховаючи закривавлений томагавк. Потім він пішов уперед із задоволеним виглядом людини, що виконала свій обов’язок.

– Безумовно, для білої людини такий вчинок виглядає як нелюдська жорстокість, – пробурчав Соколине Око, – але не варто забувати про натуру індіанця. Як на мене, то я б краще здибався з яким-небудь мингом! Шкода цього веселого хлопця!

– Тихо! – сказав Гейворд, боячись, що дівчата здогадаються про те, що сталося. – Ліпше було б обійтися без цього, та нічого вже не виправиш. Виходить, ми потрапили в ланцюг ворожих сторожових постів. І що нам тепер робити?

– Ну, про це пізно розмірковувати, – сказав мисливець. – Напевне, французи оточили форт, отож проникнути в нього непоміченими – справа непроста.

– Та й часу обмаль, – додав Гейворд.

– У нас залишилося два способи прослизнути у форт. Один полягає в тому, щоб зсадити дам із коней, випустити тварин на волю, відрядити вперед могікан і по їхніх трупах пробитися через лінію постів у форт.