Джеймс Купер - Останній з могікан

– Обрятуй джерело, Ункасе, – сказав Соколине Око, – поки ми з твоїм батьком спорудимо постіль для ніжних створінь.

Невдовзі джерело було вичищене і з нього бив чистий, як кришталь, струмінь. Один із кутків маленької будівлі був вистелений гілками, щоб захистити дівчат від сильної нічної роси, властивої тутешньому клімату, а цілий оберемок сухого листя мав слугувати їм ліжком.

Тим часом, як чоловіки займалися цими приготуваннями, Кора й Аліса повечеряли, а потім пішли в будівлю, де, помолившись Богу, лягли на свої духмяні ложа і, попри пережиті ними негаразди, швидко поринули в сон.

Гейворд хотів не спати всю ніч, охороняючи спокій дівчат, але мисливець, дізнавшись про його намір, показав на Чингачгука.

– Очі білої людини занадто слабкі для нічної варти. Нашим чатовим буде могіканин. Тому лягайте-но краще спати!

– Минулої ночі я виявився неабияким соньком, – заперечив Гейворд, – і тому потребую сну менше за інших. Ви можете спати, а я сторожитиму.

– Якби ми лежали в білих шатрах шістдесятого полку і в нас був такий ворог, як французи, то я б і не бажав ліпшого вартового, – відповів мисливець. – Але в мороці пустелі ваше завзяття буде так само безплідним, як і старання дитини, а ваша пильність не дасть результату. Краще спіть, як і ми з Ункасом, до того ж цілком спокійно.

Гейворд помітив, що Ункас розташувався на ночівлю поруч із втомленим Давидом. Не бажаючи більше сперечатися, майор удав, буцімто дослухався поради Соколиного Ока, і ліг на землю, повернувшись до стіни блокгауза. Проте для себе він твердо вирішив не заплющувати очей доти, доки не передасть дорогих йому людей у руки Мунро.

Невдовзі запанувала глибока тиша. Тривалий час Гейвордові вдавалось боротися зі сном, але мало-помалу очі його почали злипатися. Він усе ще виразно чув тихе дихання поснулих і шелест листя, що гойдалося від вітру. Зрідка він розтуляв свої обважнілі повіки, але невдовзі вони міцно склепились, і юнак запав у глибокий сон.

Раптом легкий удар у плече розбудив Гейворда. Майор підскочив, над силу згадуючи обітниці, які на себе поклав, і запитав, хапаючись за шпагу:

– Хто це?

– Друг, – тихо відповів Чингачгук, показуючи на тьмяне мерехтіння зірок. – Місяць уже зійшов, а дорога до білої людини ще далека, дуже далека. Час їхати, поки сон іще стуляє обидва ока француза.

– Ви маєте рацію! Сідлайте коней, а я розбуджу моїх супутниць.

– Ми вже прокинулися, Дункане, – пролунав срібний голосок Аліси, – і після такого міцного сну ми готові вирушати в дорогу. А ось ви всю ніч не спали через любов до нас.

– Скажіть краще, що я намагався не спати. Але мої очі зрадили мене.

– Ні, Дункане, не заперечуйте мені, – перебила його Аліса, вийшовши на освітлене місяцем місце. – Я знаю, як мало ви дбаєте про себе. Чи не можемо ми побути тут іще, щоб ви трохи відпочили? Ми б із Корою охоче пильнували, поки ви і ці люди ненадовго б заснули.

– Якби сором міг вилікувати мене від оцієї сонливості, то я ніколи більше не склепив би повік, – сказав юнак, утупивши допитливий погляд у кохані риси обличчя. На щастя, його підозра, що Аліса глузує з нього, не знайшла підтвердження.

Подальшу розмову перервав вигук Чингачгука. Усі насторожилися.

– Могікани відчули ворога! – прошепотів Соколине Око.

– Боронь Боже! – мовив Гейворд. – Ми вже пролили задосить крові.

Проте молодий офіцер схопився за свою рушницю, готовий захищати себе і своїх супутників.

– Може, це лісовий звір, – тихо припустив він.

– Тсс… – перебив його мисливець, сторожко прислухаючись. – Це люди. Я чую їхні кроки, хай би яким слабким був мій слух, порівняно з чутливістю індіанців. Напевне, той гурон, що втік, надибав один з індіанських загонів Монкальма й повів його нашими слідами. Відведи коней у блокгауз, Ункасе, а ви, друзі, теж сховайтеся там. Хоч якими нікчемними є його стіни, але вони можуть стати захистком від куль.

Дослухавшись поради мисливця, все товариство сховалось у блокгаузі. Запала мертва тиша.

Кроки людей, що наближалися, були тепер значно чутнішими, і невдовзі мандрівники вже розпізнавали й їхні голоси. Вони розмовляли однією з індіанських говірок, яку Соколине Око впізнав як мову гуронів.

Підійшовши до місця, звідки коней повели в хащі, переслідувачі, очевидно, загубили слід.

– Знають, злодії, що ми слабкі, – прошепотів Соколине Око, – інакше не стали б здіймати таку бучу. Послухайте-но!

Хоч би яким хоробрим був Гейворд у бою, зараз він не міг відповісти на це спокійне зауваження мисливця. Він тільки міцніше стиснув свою рушницю і зосередився на вузькому отворові у стіні, крізь який було видно залиту місячним сяйвом галявину.