Джеймс Купер - Останній з могікан

– Отже, ви були свідками всього, що відбувалося?

– Звісно, ні. В індіанців дуже гострий зір, і їх важко обдурити, тому ми намагалися ретельно ховатися. Чесно кажучи, ми ледве стримували цього юного могіканина. Ункасе, Ункасе! Твоя поведінка скидалася на поведінку цікавої жінки, а не воїна, що переслідує ворога.

Ункас перевів погляд на мисливця, але нічого не сказав. Гейвордові здалося, що юнак анітрохи не кається у своїй поведінці. Навпаки, постава молодого воїна стала гордовитою, майже дикою, наче він силоміць утримував у собі вибух невгамовних пристрастей.

– Ви бачили, як нас узяли в полон? – запитав Гейворд.

– Ми це чули, – пролунала відповідь. – Вигук індіанця зрозумілий кожному, хто живе в лісах. Коли ми висадилися на берег, то змушені були, крадучись, ніби змії, повзти по сухому листю. Потім ми зовсім загубили вас із поля зору, доки не стали свідками того, як вас прив’язали до дерев.

– Наш порятунок – просто диво! Річ у тому, що гурони розділилися на дві частини, і ви могли піти іншою стежкою.

– Ми дійсно збилися з дороги і майже втратили слід, та нам допоміг Ункас.

– Яким чином?

– Ункас стверджував, що коні, на яких їхали дівчата, одночасно ставлять на землю передню й задню ноги з одного боку, чим, на мою думку, не відрізняється жодне чотириноге, за винятком ведмедя. Проте тепер я і справді побачив коней з такою особливістю.

– Це надзвичайна якість коней, привезених із берегів Нараганзетської затоки. Вони відзначаються своєю витривалістю й оцією ходою, хоча такого можна навчити й коней інших порід.

– Може, й так, – погодився Соколине Око, напружено слухаючи пояснення майора. – Я, зізнатися, більше розуміюся на оленях та бобрах, аніж на в’ючних тваринах.

Мисливець на деякий час поринув у глибокі роздуми, ніби хотів засвоїти набуті знання, а потім додав:

– Я впевнений, що в поселеннях можна побачити й більш дивні речі. Людина досить часто спотворює природу, коли їй удається взяти над нею гору. Та хай там як, а Ункас помітив особливості ходи коней, сліди яких і привели нас до куща з поламаними гілками. Одну гілку було надломлено й загнуто вгору – так жінки зривають квітку зі стебла. Всі інші, жорстоко поламані, звішувалися донизу. Побачивши це, я вирішив, що гурони помітили, що одну з гілок відігнуто, й тому переламали решту, щоб ми подумали, ніби в цьому місці пройшов олень.

– Ваша проникливість не зрадила вас.

– Це легко помітити, – сказав мисливець, не підозрюючи, що виявив напрочуд тонку спостережливість. – Окрім того, мені спало на думку, що минги, напевне, будуть розшукувати це джерело, бо їм добре відомі властивості його води.

– Невже ця вода така славнозвісна? – поцікавився Гейворд, уважно роздивляючись джерело, що било з темно-брунатного ґрунту.

– На півдні та сході від Великих Озер знайдеться небагато червоношкірих, які б не знали про хороші властивості цієї води. Чи не хочете й самі скуштувати?

Гейворд узяв флягу, але ледве встиг зробити кілька ковтків, як із величезною огидою відкинув її.

Мисливець добродушно покачав головою.

– Так, вам не подобається її смак, але вся справа у звичці. Були часи, коли й мені вона так само мало подобалась, як і вам. А тепер я п’ю її з такою самою насолодою, як олень лиже сіль. Червоношкірі теж полюбляють цю воду, особливо тоді, коли хворі, – навіть дужче, ніж ви ваші пряні вина… Але час підживитись, адже на нас чекає тривала подорож.

Соколине Око й могікани взялись до їжі зі спокоєм і сумлінням людей, яким конче треба відновити сили перед серйозною й важливою справою.

Після того, як це приємне заняття завершили, кожен із чоловіків нахилився і зробив останній, прощальний ковток із немудрого джерела. Потім Соколине Око оголосив, що пора вирушати в путь. Сестер знову посадили на коней, Давид і Гейворд узяли свої рушниці й рушили за дівчатами, мисливець пішов попереду цього невеликого загону, а могікани складали ар’єргард.

Маленький загін швидко просувався вузькою стежкою, що вела на північ.

Цілюще джерело й далі вливало свої води в сусідній струмок. Тіла ж убитих гуронів залишилися непохованими – доля настільки звичайна для лісових воїнів, що не викликала навіть жалю.

Дорога, яку обрав Соколине Око, проходила через піщану рівнину, яка подекуди змінювалася невеличкими родючими долинами й пагорбами. Цією самою дорогою наші друзі йшли вранці, коли їх вів Магуа.

Сонце вже почало ховатися за далекі гори, а оскільки мандрівники увесь час пересувалися лісом, то спека їх не втомлювала. Вони досить хутко подолали значну частину шляху, перш аніж посутеніло.