Джеймс Купер - Останній з могікан

– Друже, – відповів Давид, простягнувши Соколиному Оку свою холодну руку, – завдяки тобі волосся на моїй голові залишилося там, де йому й належить бути. Ти показав себе розумним і хоробрим у бою, і я, перш аніж братися за інші, більш важливіші завдання, вважаю за свій обов’язок іще раз висловити тобі мою подяку – подяку християнина, на яку ти цілком заслужив.

– Гм… Це така дрібничка, а ви це могли б частенько спостерігати, якби залишилися серед нас, – вимовив мисливець, розчулений словами вчителя співів. – Але те, що я повернув собі свого вірного супутника, «звіробоя», це дійсно велика перемога, це тріумф. Ірокези хитрі, але на цей раз вони схибили, залишивши в кущах свою вогнепальну зброю. Якби Ункасові та його батькові вистачало витримки, як усім індіанцям, ми зустріли б пройдох дружним залпом. Але на те воля Божа!

– Правду кажеш, по-справжньому в дусі християнства, – мовив Давид, – може, ці думки ти взяв зі священних книг?

– Книги! – зневажливо вигукнув мисливець. – Ви що, вважаєте мене замазурою-парубійком, що устромив голову у фартух старої баби, а оцю відмінну рушницю гусячим пером? Книги! Що може робити з книгами така людина, як я? За все своє життя я прочитав тільки одну книжку, але написані в ній слова надто прості, щоб вимагати більшої освіченості.

– І що це за книжка?

– Ось вона розкрита перед вашими очима. Я чув, що є люди, які читають книжки, бажаючи пересвідчитись в існуванні Бога. Я не розумію, як люди не відчувають величі Бога і його творінь, а те, що в пустелі є зрозумілим, у священиків і крамарів може викликати сумніви. От якби хоч один із тих, хто сумнівається, поблукав зі мною лісовими хащами від сходу до заходу сонця, то він би зрозумів, що найбільша дурість полягає в тому, що людина намагається зрівнятися з тим, із ким вона ніколи не зможе зрівнятися ні в доброті, ні в могутності.

Давид не знайшов, що відповісти своєму співбесіднику, і той разом із Гейвордом почав добирати собі зброю із захопленого ними запасу. Кожен із них, навіть Давид, вибрав собі підходящу рушницю, після чого Соколине Око оголосив, що треба вирушати.

Обидві сестри, підтримані Гейвордом і молодим могіканином, спустилися зі стрімчастого пагорба. Біля обніжжя, яке ледь не стало місцем їхньої мученицької смерті, вони сіли на коней і вирушили за вірним другом.

Проте їхня подорож тривала недовго. Соколине Око звернув зі стежки, якою рухалися дикуни, в лісові хащі, до маленького струмочка, і, перетнувши його, увійшли у вузьку долину, де вони й розташувалися на відпочинок у холодку під кількома берестами.

Мисливець та індіанці, напевне, добре знали цей усамітнений куточок. Притуливши свої рушниці до стовбура дерева, вони взялися зчищати з поверхні землі сухе листя, доки не оголився голубуватий глинистий ґрунт, звідки забило чисте джерело. Потім Соколине Око роздивився навколо, ніби відшукуючи якийсь предмет.

– Ці неохайні чорти мохоки зі своїми побратимами тускарорами вже побували тут, щоб угамувати спрагу, – пробелькотав він, – і закинули кудись флягу. Ось після цього й роби цим невдячним собакам добро. Господь Бог для їхньої ж користі дістав із землі, серед пустелі, джерело, яке за своєю чистотою може позмагатися з водою з аптекарського складу, а ці негідники витоптали глину, ніби нерозумні звірі.

Ункас мовчки подав йому флягу, що висіла на сучку дерева, яку Соколине Око не помітив у пориві гніву. Заповнивши її водою, мисливець зробив великий ковток, потім скуштував мізерних припасів, залишених гуронами.

– Дякую, мій хлопчику, – сказав мисливець, повертаючи Ункасові порожню флягу. – Тепер подивімося, чим харчуються ці гурони, коли сидять у засаді. Гляньте-но!

– Знають пройдисвіти, які частини оленя найбільш придатні для їжі. Вони зуміли відділити вирізку не гірше за першокласного кухаря. Тільки ось м’ясо залишилося сирим, тому що ірокези – варвари аж до самих кісток. Ункасе, розпали-но багаття.

Гейворд, побачивши, що його супутники серйозно взялися готувати обід, допоміг дівчатам зійти з коней і сів поруч із ними, щоб хоч трохи заспокоїтися після нещодавно пережитої кривавої сцени. Заодно він вирішив розпитати мисливця про ті обставини, які привели його й могікан для їхнього порятунку.

– Як сталося, що ми так швидко побачились, мій щирий друже? – звернувся він до Соколиного Ока. – І без підтримки з форту Едвард?…

– Якби ми вирушили у форт по допомогу, – відповів мисливець, – то, певно, встигли б саме тоді, коли треба було б засипати ваші трупи листям. Ми ж залягли в засідці на березі Гудзону й чекали, стежачи за пересуванням гуронів.