Джеймс Купер - Останній з могікан

– Прощення! – вимовив лютий гурон, не зрозумівши її слів. – Пам’ять індіанця довша за руку блідолицього! Скажи, чи можу я відправити світлооку дівчину до її батька? І чи хочеш ти вирушити за Магуа до Великих Озер, щоб носити йому воду й пекти хліб?

Кора відчула невимовну огиду.

– Залиш мене саму, – вимовила вона таким суворим тоном, що навіть дикий гурон на мить знітився.

Проте індіанець швидко оговтався від свого збентеження і, показуючи на Алісу, з дошкульним усміхом вимовив:

– Подивіться! Бідолашне дитя плаче! Вона надто молода, щоб умирати. Відрядіть її до Мунро, щоб вона чесала старому сиве волосся й підтримувала його життя.

Коли Кора обернулась до сестри, в очах Аліси вона побачила єдине бажання – жити.

– Що він каже, люба Коро? – спитала Аліса тремтячим голосом. – Він може відіслати мене до нашого батька?

Упродовж кількох хвилин погляд старшої сестри був спрямований на молодшу. Запекла боротьба вирувала в її душі.

Нарешті Кора заговорила з глибокою ніжністю.

– Алісо, – розпочала вона, – гурон хоче подарувати життя нам обом. Мало того, і Дунканові теж, якого обіцяє разом із тобою відправити до дорогого батька, нещасного, осиротілого батька, якщо я… якщо я погоджуся знехтувати свою гордість і…

Тут голос її затремтів і вона, сплеснувши руками, підвела очі до неба, неначе прохаючи поради у Всемогутнього.

– Говори, Коро! – вигукнула Аліса. – Що ти маєш робити? О, якби він ставив свої вимоги мені! Якби можна було ціною мого життя врятувати тебе, повернувши нашому любому батькові, і визволити Дункана, я охоче б пішла на смерть!

– Померти! – повторила Кора більш спокійним і твердим голосом. – Смерть була б легшою за те, чого він хоче. Цей дикун вимагає, щоб я… щоб я вирушила за ним у пустелю, оселилася в його вігвамі… Щоб я стала його дружиною. Тепер скажи, Алісо, моя кохана сестро!.. І ви теж, майоре Гейворд, допоможіть моєму слабкому розуму. Чи мусить наше життя бути купленим такою офірою? Алісо, чи хочеш ти прийняти її від мене? А ви, Дункане? Порадьте мені, вирішіть обоє за мене…

– І ви ще питаєте, Коро! – закричав здивований юнак. – О, Коро! Не згадуйте більше про це. Саме лише думка про таку жертву гірше за тисячу смертей. Краще смерть, аніж ганьба!

– Я знала, що ви так відповісте! – відгукнулась Кора, і яскравий рум’янець заяснів на її щоках. – Але що скаже моя Аліса? Заради любові до неї я готова офірувати себе.

Хоча Гейворд і Кора нетерпляче чекали відповіді, Аліса, здавалося, заглибилась у себе. Голова її впала на груди, пальці зсудомлено стиснулися.

Після хвилини тривожного очікування вона підвела голову і, розпашівшись із сорому, прожебоніла:

– Ні, ні, ні! Краще помремо разом!

– То й помріть! – несамовито загорлав Магуа, з силою кинувши свій томагавк у світлооку дівчину, яку він уважав найслабшою з-поміж усіх полонених. Сокира просвистіла в повітрі повз Гейвордове обличчя і, зрізавши розвіяний вітром Алісин локон, вп’ялася в дерево над її головою.

Шалена розпука охопила Гейворда, змусивши його напружити всі сили. Він сіпнувся і, розірвавши лозини, зі швидкістю блискавки кинувся на іншого індіанця, який намагався повторити удар Магуа. Вони зчепились один з одним і впали додолу. Голе тіло дикуна заважало Гейвордові міцно схопити його, так що невдовзі той вивільнився, вдавив коліно в груди юнака і з надзвичайною силою притиснув його до землі. Гейворд помітив, як блиснув ніж, і… Цієї миті пролунав постріл, куля продзижчала повз майора, і він, побачивши спотворене агонією обличчя ворога, відчув, як тягар звалився з його грудей.

Ошелешені раптовою смертю свого товариша, гурони остовпіли, але надзвичайна влучність пострілу, що вразила ворога, нагадала їм одне ім’я – Довгий Карабін.

Тієї самої миті з кущів, під якими необережні дикуни поскладали свою зброю, пролунав крик, а хвилину по тому вони побачили й самого Соколине Око із заново знайденою улюбленою рушницею в руці.

Хай би якими прудкими й сміливими були рухи мисливця, його все ж таки випередила легка, але сильна постать, що з надзвичайною сміливістю кинулася просто в гущу гуронів.

Швидше, ніж погляд міг уловити ці спритні рухи, майнула й інша постать, тіло якої нагадувало страшну емблему смерті.

Поява войовничих прибульців змусила дикунів, які зібралися катувати бранців, відступити з криками: «Прудконогий Олень! Великий Змій!»

Але спершу розгублений вождь гуронів Магуа доволі хутко отямився і, вихопивши ніж, із гучним криком кинувся на Чингачгука. Це стало сигналом до загальної сутички.