Джеймс Купер - Останній з могікан

– Почваро! Ти цілковито заслужив своє зрадницьке прізвисько! – обурено закричала Кора. – Тільки диявол міг видумати таку помсту! Але ти перебільшуєш свою силу. Навіть якщо у твоїх руках опиниться серце Мунро, воно тобі не підкориться!

Сміливі слова дівчини викликали на обличчі індіанця криву посмішку, і замість відповіді він зробив Корі знак піти.

Гейворд тієї самої миті поспішив до схвильованої дівчини, щоб дізнатися про результат перемовин. Але, боячись іще більше налякати Алісу, вона мовчала.

Магуа, наблизившись до своїх супутників, які, пересичені гидкою трапезою, лежали на землі, повів розмову. Він поводився з гідністю індіанського вождя, і червоношкірі шанобливо встали. Оскільки гурони спілкувалися своєю рідною говіркою, то бранці могли тільки здогадуватися про зміст цієї досить довгої промови лише з виразів їхніх облич і тих красномовних жестів, якими індіанці постійно супроводжують свої слова.

Спочатку дикун був спокійним і розважливим. Він говорив про землю батьків, про тривалу й виснажливу боротьбу, на котру вони проміняли ліси, в яких полювали. Потім він згадав про воїнів, які були на їхньому боці, про їхні заслуги й геройські вчинки. Тільки-но він згадував ім’я когось із присутніх (а хитрий гурон не пропустив нікого), темне обличчя воїна осявала величезна радість.

Згодом голос Магуа став тихішим; він спокійно згадував гленнський водоспад, скелястий острів, поки нарешті не вимовив імені Довгого Карабіна. Після невеликої паузи він указав на полоненого офіцера й змалював смерть їхнього товариша, що впав у водоспад, уражений пострілами білих.

Під кінець цієї розповіді голос Магуа набув жалісного, майже скорботного відтінку. Він заговорив про дружин і дітей убитих товаришів, про їхню невідомщену смерть. Раптом Магуа підвищив голос і завершив свою промову багатьма запитаннями:

– Хіба гурони собаки, щоб терпіти це все? Хто сповістить дружині Минаугуа, що його скальп дістався рибам і що плем’я не помстилося за його смерть? Хто насмілиться постати перед матір’ю Васаватими, не заюшивши рук кров’ю ворогів? Що ми скажемо старим, коли вони спитають нас, де скальпи ворогів і чому в нас немає жодного волоса з голови білого?! Жінки будуть тикати в нас пальцями. Темна пляма лежить на імені гуронів, і її треба змити кров’ю.

Люте виття заглушило його голос, і запалені дикою злобою гурони зірвалися зі своїх місць. Несамовито розмахуючи ножами й томагавками, вони кинулись на полонених.

Гейворд схопився їм назустріч, намагаючись захистити сестер. Збивши з ніг найближчого до нього індіанця, він зумів на одну мить зупинити дикунів.

Цей несподіваний опір дав змогу Магуа стати між бранцями й червоношкірими. Вже за хвилину Хитра Лисиця умовив дикунів подовжити муки своїх жертв.

Два сильні воїни напали на Гейворда, тоді як третій узявся за більш слабкого вчителя співів. Але жоден із полонених не скорився без відчайдушного, хоч і марного опору. Навіть Давид відкинув свого супротивника, а Гейворда вдалося зв’язати тільки тоді, коли третій індіанець прийшов на допомогу двом своїм товаришам.

Коли юнак зміг роззирнутися, то побачив, що на всіх його супутників чекала однакова доля. Праворуч від себе він помітив Кору, ліворуч – майже зомлілу Алісу, яка могла триматися рівно лише завдяки вербовим лозинам, котрими її було прив’язано до дерева. Дівчина молитовно склала руки і з дитячою безпорадністю дивилась на Гейворда.

Давид, який уперше в житті завзято став до бою, занурився в глибокі роздуми над своїм новим становищем.

Тим часом гурони відшукували нові способи помститися з тією варварською витонченістю, що властива тільки індіанцям. Декотрі збирали хмиз для багаття, інші гострили невеличкі дерев’яні кілочки, щоб запалити їх і увігнати в тіло нещасних. Деякі нагинали верхівки молодих дерев до землі, щоб, прив’язавши до них руки Гейворда, потім їх відпустити.

Проте Магуа замислив іще жорстокішу помсту.

Звернувшись до Кори, він запитав:

– Ну й що скаже тепер донька Мунро? Вона надто гордовита, щоб увійти до вігваму Хитрої Лисиці. Напевне, їй більше до вподоби, якщо її голова покотиться із цього пагорба й стане іграшкою для вовків!

– Про що говорить це чудовисько? – спитав здивований Гейворд.

– Ні про що! – твердо відповіла Кора. – Він – дикун і не відає, що чинить. Навіть під час останнього нашого подиху ми благатимемо в Бога прощення для нього.