Джеймс Купер - Останній з могікан

– Що ж може дати молодий вождь, який прийшов звідти, де сходить сонце? – запитав гурон.

– Вогняна вода весело заструменить у вігвамі Магуа, як звичайна вода в Гудзоні, щоб серце індіанця було легшим, аніж пір’їнка колібрі, а дихання – солодшим за листя дикої жимолості.

Індіанець уважно прислухався до слів Гейворда. Коли майор заговорив про ту хитрість, завдяки якій Магуа начебто обдурив своїх одноплеменців, дикун насторожився. При згадці обставин, за яких його вигнали з рідного племені, в очах дикуна спалахнула така неприборкана лють, що юнак зрозумів, що зачепив його за живе. Правда, запитання, яке він поставив Гейвордові замість відповіді, було вимовлене зі звичним спокоєм і гідністю індіанця, але й тоді було видно, що Хитра Лисиця надзвичайно зацікавлений.

Поклавши руку на своє поранене плече, Магуа не без прихованої іронії вимовив:

– Хіба друзі завдають таких ударів?

– А хіба Довгий Карабін так ранить справжнього ворога? – своєю чергою запитав Гейворд.

– Невже делавари підповзають зміями до тих, кого вони люблять? – запитав індіанець.

– А хіба Великий Змій дозволив би, щоб його почули ті, кого він хотів обдурити?

– Хіба білий вождь часто палить порох перед обличчям своїх побратимів?

– А невже він схибив би коли-небудь, якби хотів убити того, в кого цілився? – заперечив Гейворд із добре розіграною гордістю.

Після незначної паузи Магуа нарешті сказав:

– Досить! Хитра Лисиця – мудрий вождь, і те, що він зробить, побачать усі. Йдіть-но й мовчіть. Коли Магуа заговорить, тоді надійде час відповідати.

Гейворд відійшов назад, а Магуа повернувся до своїх товаришів, які щойно закінчили сідлати коней. Потім він кивнув юнакові, щоб той допоміг дівчатам сісти верхи. Майор використав цей момент, аби підбадьорити сестер, які не сміли підвести очей від землі, боячись зустріти погляди дикунів.

Магуа став на чолі маленького загону й подав знак вирушати. За ним йшов Давид, далі Гейворд. Індіанці йшли з обох боків полонених і замикали процесію. Усі мовчали, лише майор іноді звертався до сестер зі словами утіхи. Вони йшли на південь, у той час як дорога на форт Вільям-Генрі була з протилежного боку.

Хоча Магуа, як видно, дотримувався плану, прийнятого червоношкірими, проте Гейворд не мав сумнівів, що його привабливі обіцянки не забуто. Долаючи милю за милею, вони не бачили краю своїм тяжким мандрам. Гейворд тужливо дивився на сонце, нетерпляче чекаючи хвилини, коли Магуа піде шляхом, більш сприятливим для бранців.

Кілька разів йому спадало на думку, що хитрий індіанець має сумнів щодо можливості оминути табір Монкальма непоміченим і йде до одного прикордонного поселення, де мешкав заслужений офіцер королівської служби й великий друг шести племен. Потрапити до рук сера Вільямса Джонсона було куди краще, ніж перебувати у полоні в диких пустелях Канади. Але навіть якщо це передбачення правильне, їм треба пройти ще багато довгих миль.

Лише Кора пам’ятала останні слова, сказані мисливцем на прощання і, по змозі, намагалася ламати гілки на деревах, що траплялися на їхньому шляху.

Щоправда, пильність індіанців робила її спроби не так неможливими, як небезпечними.

Люті погляди дикунів лякали Кору, а тому вона припинила позначати дорогу зламаними гілками.

Сподіватися на те, що сліди від кінських копит укажуть їхнім друзям саме той шлях, яким вони їхали, теж було неможливим, оскільки друга група індіанців, що рухалась у протилежному напрямку, також мала коней.

Гейворд уже кілька разів хотів звернутися до провідника із запитанням або зауваженням, але понурий вигляд Магуа зупиняв його. Здавалося, дикун не знав утоми. Хоч би коли підводили очі втомлені мандрівники, вони постійно бачили перед собою його темну постать. Він ішов, не повертаючи голови, й орлине перо, що стирчало в його волоссі, гордо гойдалося від віяння леготу.

Проте його зусилля не були марними. Проходячи низькою долиною, яку перерізав струмочок, Магуа раптом повів їх на такий стрімчастий пагорб, що сестри змушені були зійти з коней і продовжувати подорож пішки. Досягши вершини, вони опинилися на рівній галявині, ледь укритій деревами. Ось тут Магуа зупинився і кинувся в сосни, щоб дати перепочинок собі й усьому загону.

Місцем стоянки було обрано один із тих шатруватих пагорбів, що схожі зі штучними насипами й дуже часто зустрічаються в Америці. Цей пагорб був високим і кам’янистим, а один з його боків відзначався особливою стрімкістю.