Джеймс Купер - Останній з могікан

Сповнені безмежної радості, гурони витягли Гейворда і його супутників зі сховища й оточили їх міцним колом.

Усупереч своєму звичаю, червоношкірі спочатку щадили не тільки сестер, які тріпотіли зі страху, а й Гейворда. І лише деякі з них із жадібним зацікавленням торкалися розкішного мундира майора, не приховуючи бажання заволодіти ним, але владний окрик вождя зупиняв їх.

Частина воїнів і далі шукали в обох печерах, але даремно. Нарешті й вони приєднались до останніх, гнівно вигукуючи: «Довгий Карабін! Довгий Карабін!»

Гейворд удавав, що не розуміє, чого вони хочуть, а Давид, який не володів французькою мовою, і справді не міг відповідати на їхні запитання.

Поміркувавши, вождь червоношкірих гукнув Магуа й наказав йому перекладати їхню розмову. Поведінка цього індіанця значно відрізнялася від поведінки інших дикунів. Тим часом, як інші задовольняли свою дитячу пристрасть до дрібничок, риючись у немудрих речах мисливця, Хитра Лисиця спокійно стояв на деякій відстані від полонених. Судячи із цього, він досяг своєї головної мети.

Коли погляди Гейворда і колишнього провідника зустрілися, майор з огидою відвернувся. Проте він змушений був говорити зі своїм ворогом.

– Хитра Лисиця надто хороший воїн, – почав Гейворд, долаючи свою відразу, – щоб відмовитися сповістити беззбройному чоловікові, чого хочуть від нього ці люди.

– Вони запитують про мисливця, що знає всі лісові стежки, – відповів Магуа ламаною англійською мовою. – Вони питають про Довгого Карабіна, очі якого завжди розплющені. У нього добра рушниця, але зашкодити Хитрій Лисиці вона не може, як і рушниця з коротким дулом білого вождя.

– Хитра Лисиця надто хоробрий, щоб лічити удари, одержані ним у бою.

– А хіба був бій? Адже стомлений індіанець міг сісти під дерево, щоб попоїсти хліба. Хто наповнив кущі скрадливими ворогами? Хто першим витяг ніж? Хто вів мову про мир, коли серце прагло крові? Хіба Магуа сказав, що томагавк його виритий із землі й що саме його руки зробили це?

Гейворд, не насмілившись нагадати індіанцеві про його зраду, мовчки притулився до скелі. Та ледве дикуни помітили, що розмова їхня скінчилася, як знову зарепетували: «Довгий Карабін! Довгий Карабін!»

– Чуєш? – байдуже вимовив Магуа. – Гурони вимагають життя Довгого Карабіна, інакше вони вб’ють того, хто його ховає.

– Його тут немає, він утік.

Магуа зневажливо посміхнувся.

– Хіба він птах, що розпускає свої крила? Чи риба, що може плавати, не бачивши сонця? Білий вождь, напевне, вважає гуронів за дурнів!

– Так, Довгий Карабін не риба, але він годен плавати. Коли весь порох вичерпався, він кинувся в річку…

– Чому ж тоді залишився білий вождь? – запитав, усе ще вагаючись, індіанець. – Хіба він камінь, що йде на дно?

– Я не камінь, і це міг би підтвердити ваш убитий товариш, що впав у воду, – глузливо відповів юнак і додав: – Біла людина вважає, що тільки боягузи залишають своїх жінок.

Магуа тихо промимрив кілька незрозумілих слів і голосно додав:

– Хіба делавари вміють так само добре плавати, як і повзати під кущами? Де Великий Змій?

Почувши це, Гейворд зрозумів, що гуронам було відомо про його товаришів значно більше, ніж йому самому.

– Він також поплив за течією.

– А Прудконогий Олень? Його теж тут немає.

– Я не знаю, кого ти називаєш Прудконогим Оленем.

– Ункаса! – відповів Магуа, вимовляючи делаварські імена значно важче, ніж англійські. – Прудконогий Олень – син Великого Змія.

– Якщо ти говориш про молодого делавара, то й він поплив за течією.

Гурони чекали на кінець перемовин із властивою їм витримкою. Коли ж Гейворд замовк, усі як один подивилися на Магуа, вимагаючи пояснень. Перекладач показав на річку й повідав їм те, що дізнався. У цей час він більше вдавався до жестів, аніж до слів.

Дізнавшись про зникнення своїх ворогів, червоношкірі здійняли страшний лемент.

Деякі з них побігли до берега, люто розмахуючи руками, інші плювали у воду, ніби бажаючи покарати її за зраду. Деякі, найбільш розлючені й сильні, кидали кровожерливі погляди на своїх полонених, що тепер повністю були під їхньою владою.

І тільки наявне в індіанців самовладання стримувало ці дикі пориви.

Однак були й такі, що, анітрохи не соромлячись, жестами погрожували переляканим сестрам, яких не могли захистити ні врода, ні стать.