– Нехай жінки мингів голосять над своїми загиблими! – гордо відповів індіанець. – Могіканський Великий Змій заповз у їхні вігвами й отруїв їхній тріумф плачем дітей, чиї батьки ніколи не повернуться. Одинадцять воїнів лежать далеко від рідних могил їхнього племені відтоді, як розтанув сніг, і ніхто не може сказати, де їх знайти, якщо Чингачгук замовкне. Нехай вони візьмуть свої найгостріші ножі, нехай кидають свої найшвидші томагавки, оскільки їхній найзліший ворог у їхніх руках. Ункасе, дитино моя, піджени цих жінок.
– Вони шукають свого одноплеменця у риб, – тихо відповів молодий вождь.
– Гурони плавають разом зі слизькими вуграми, вони падають із дерев, наче стиглі плоди, а могікани сміються.
– Ого! – пробурчав мисливець. – Напевне, їхнє глузування прискорить помсту макуасів. Стосовно мене, то мені, людині чистої незмішаної крові, краще померти без лайки на вустах і без гіркоти в серці!
– Так навіщо ж умирати? – запитала Кора, підійшовши ближче до нього. – Дорога з обох боків є вільною. Біжіть до лісу та приведіть сюди підмогу. Йдіть-но, хоробрі люди, ми й так багато в чому завдячуємо вам і не повинні змушувати вас ділити з нами нашу нещасливу долю!
– Ви, леді, кепсько знаєте ірокезів, якщо думаєте, що вони звільнили дорогу до лісу, – заперечив Соколине Око. – Хоча, звісно, течія там, унизу, могла б понести нас і врятувати від ворожих пострілів.
– Тоді спробуйте цей спосіб. Навіщо вам зволікати й безпідставно збільшувати кількість жертв оцих немилосердних макуасів?
– Навіщо? – гордо вимовив мисливець. – Бо чоловікові краще померти у мирі з собою, ніж жити з нечистим сумлінням. Що ми скажемо Мунро, якщо він запитає, де й чому ми залишили його дочок?
– Ідіть і скажіть йому, що вони самі відрядили вас до нього з проханням поспішити на допомогу, – сказала Кора. – Поясніть, що дикуни ведуть його дочок на північ, у ліси, але що їх іще можна звільнити. Якщо ж Богові буде завгодно, щоб підмога запізнилася… – голос Кори втратив колишню твердість, – тоді перекажіть батькові, що ми любимо його, і попросіть його не нарікати на долю.
Хвилювання пом’якшило суворі риси мисливця.
– У ваших словах є сенс, вони сповнені християнського духу, – промовив він. – Те, що червоношкірі вважають справедливим і розумним, біла людина вважає за гріх. Чингачгуче! Ункасе! Ви чули, що сказала чорноока дівчина?
Він заговорив з індіанцями, і ті уважно вислухали його. Старший замислився, ствердно кивнув і з рішучістю, властивою його народові, вимовив: «Добре!»
Потім Чингачгук запхнув за пояс свій ніж та томагавк і мовчки вирушив у ту частину острова, яку з ворожого берега не було видно. Тут, трохи забарившись, індіанець указав на ліс, стрибнув у воду і зник із-перед очей у стурбованих друзів.
Мисливець затримався, щоб перекинутися кількома словами з мужньою дівчиною.
– Іноді й юна душа має мудрість, – мовив він. – Коли вас поведуть у ліси, то, йдучи, ламайте гілки на кущах і залишайте якомога більше помітних слідів від ніг. Тоді ваш друг піде за вами на край світу й не залишить вас. – Він потиснув Корі руку, зі згорьованим виглядом поклав убік свою рушницю і направився до берега.
– Якби нам вистачило пороху, – пробубонів він, – мені б ніколи не довелося пережити цього сорому.
Мить по тому він зник під водою.
Тепер усі дивилися на Ункаса, який з непохитним спокоєм стояв, притулившись до скелі. Кора почекала трохи, а потім кивнула в бік річки.
– Ваших друзів не видно. Напевне, тепер вони в безпеці. Хіба вам не час вирушити за ними?
– Ункас залишається тут, – відповів молодий індіанець ламаною англійською мовою.
– Залишається! Для того, щоб зробити наш полон іще жахливішим і зменшити наші шанси на порятунок? Ідіть, великодушний юначе! – вела далі Кора, опускаючи очі під полум’яним поглядом індіанця. – Йдіть до мого батька й передайте йому доручення. Нехай він дасть вам грошей викупити на свободу своїх дочок! Ходіть, я прошу вас.
Обличчя молодого воїна посмутніло, але він не довго барився і, переступивши через скелю, пірнув у хвилі.
Це все тривало кілька хвилин, і тепер Кора звернулась до Гейворда.
– Я не раз чула про ваше вміння плавати, Дункане, – сказала вона. – Ідіть за розумним прикладом цих простих людей!
– Невже такої вірності вимагає Кора Мунро від свого захисника? – Юнак зажурено посміхнувся.
– Тепер не час сперечатися, – зауважила вона. – Настала хвилина, коли обов’язком кожного стало виявити себе з найкращого боку. Тут ви не зможете бути анітрохи корисним, але вам конче треба врятувати своє життя заради близьких друзів.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу