Джеймс Купер - Останній з могікан

– Я так і знав! – пробубонів мисливець, жбурляючи в річку непридатну зброю. І відразу гукнув: – А йдіть-но сюди, кровожерні собаки!

Тієї-таки миті перед ним виросла велетенська постать індіанця з лютим обличчям. Натомість Гейвордові випало вступати в рукопашну боротьбу з іншим червоношкірим.

Соколине Око і його супротивник з однаковою спритністю схопили один одного за підняті руки зі стиснутими ножами, і деякий час дивилися в очі один одному, напружуючись щосили. Нарешті рука дикуна трохи ослабла, і цим скористався мисливець, устромивши в груди ворога свій ніж.

А тим часом Гейвордові довелося витримати більш небезпечний бій, оскільки легку шпагу було вибито з його рук і йому зосталося лишень одне: боронитися своїми кулаками. На щастя, майорові вдалось обеззброїти свого ворога – ніж індіанця упав на землю, і тепер обидва намагалися зіштовхнути супротивника у прірву, на краю якої вони боролися. З кожною миттю чоловіки чимраз ближче наближалися до краю урвища. Гейворд відчував, як дикун стиснув йому горло, бачив зловісну посмішку ворога і з жахом відчув, як починає поступатися перед нездоланною силою. В цю хвилину перед ними раптом промайнула чиясь чорна рука з ножем, кров бризнула з відтятої кисті індіанця – і його пальці розтулились. Ункас відтяг майора від краю прірви, але погляд того все ще був прикутий до спотвореного обличчя ворога, який раптом звалився в безодню.

– У сховище! – заволав Соколине Око, котрий тільки-но закінчив боротьбу. – Назад – або це коштуватиме вам життя!

Молодий могіканин, переможно вигукнувши, видерся разом із Гейвордом маленьким схилом до їхнього колишнього сховища за скелею і кущами.

Застереження Соколиного Ока виявилося своєчасним. Дикуни на протилежному березі стежили за перебігом змагання з крайньою напругою. Швидкі рухи борців заважали їм стріляти, щоб не влучити у свого товариша. Але коли боротьба закінчилась, почулося дике виття і здійнялася стрілянина, внаслідок якої всі скелі й дерева було засипано кулями, неначе нападники хотіли вилити свою безсилу злобу на німих свідків невдалого для них бою.

Чингачгук відповідав на залпи влучними пострілами. Коли ж чувся переможний вигук Ункаса, то зраділий батько відповідав йому коротким вигуком. Так минуло кілька хвилин, і хоча кулі сипались як град, жодна з них не влучила в наших друзів, що ховалися за скелями й кущами.

– Нехай палять свій порох, – зауважив розсудливий мисливець. – Коли все скінчиться, можна буде зібрати чимало свинцю. А цим чортам, напевне, швидше набридне забавка, ніж скелі попросять їх зглянутися. Ункасе, мій хлопчику, ти марнуєш порох, забагато насипаючи його в рушницю. Вона через це більше віддає і не може влучно стріляти.

Молодий могіканин нічого не відповів, хоча його посмішка довела, що він зрозумів слова, вимовлені англійською.

– Не варто звинувачувати Ункаса в недостатній управності, – сказав Гейворд. – Він урятував мені життя, проявивши неабияку спритність і спокій. Віднині я його друг і ніколи не забуду, чим йому зобов’язаний.

Із цими словами Гейворд підвівся й простяг Ункасові руку.

Соколине Око, який спокійно дивився на цей вияв дружніх почуттів, зауважив:

– У пустелях і лісах друзі часто рятують одне одного. Мені теж доводилося надавати цю послугу Ункасові, але я добре пам’ятаю, що він зі свого боку п’ять разів ставав між мною і смертю: тричі в боротьбі з мингами, раз – під час переправи через Горикен і один раз…

– Цей постріл був кращим, аніж попередні! – вигукнув Гейворд, відсахнувшись від скелі, в яку влучила куля якраз біля нього.

Соколине Око роздивився кулю та промовив:

– Гм… Кулю сплющено, наче вона впала з неба.

Ункас показав на місце над ними, і загадку враз було розгадано. На правому березі річки стояв дуб, одна з довгих гілок якого звисала над водою, досягаючи протилежного берега. На кінці цієї гілки, ховаючись у листі, причаївся гурон.

– Ці бісові діти готові залізти на небо, щоб дістатися нас! – зауважив Соколине Око. – Стежте за ним, доки я заряджу свій «звіробій». Потім ми вистрілимо з обох боків.

Невдовзі мисливець і Ункас одночасно вистрілили зі своїх рушниць. Кора й листя полетіли вгору, а індіанець відповів їм диким реготом і випустив кулю, яка збила капелюх із голови Соколиного Ока. І знову почувся крик дикунів, і град свинцю посипався на голови оточених.