Джеймс Купер - Останній з могікан

– Залишатися тут не можна, – сказав Соколине Око. – Це значило б знехтувати пересторогою, яка, можливо, дається нам на благо. Ці ніжні створіння можуть побути тут, але ми – могікани і я – підемо на скелю сторожити. Думаю, що нас, безумовно, супроводжуватиме майор шістдесятого полку.

– Усе так серйозно? – запитала Кора.

– Тільки той, хто подає такі незвичні звуки, знає про небезпеку, яка нам загрожує. Я вважатиму себе негідником, якщо стану ховатися, почувши таке знамення.

– Якщо, мій друже, ви гадаєте, що ці звуки породжені надприродними причинами, то нам не варто хвилюватися, – сказала мужня дівчина. – Чи впевнені ви в тому, що наші вороги не придумали якого-небудь нового хитрого способу полегшити собі перемогу?

– Леді! – урочисто вимовив мисливець, – Ось уже тридцять років я прислуховуюся до всіх лісових звуків, бо моє життя часто залежало від чутливості мого вуха. Мене не обдурять ані виття пантери, ні свист пересмішника, ні крики проклятих мингів. Я чув, як ліс стогнав, подібно до враженої горем людини, я часто вслуховувався в жалісне завивання вітру, гуркіт грому, але в мене ніколи не виникало сумнівів стосовно природи цих звуків. А почутий нами звук ні я, ні могікани не змогли розгадати, а тому ми гадаємо, що він посланий для нашого добра.

– Це все дуже дивно, – зауважив Гейворд, – і потребує роз’яснення. Я йду з вами, друже.

Місяць зійшов, і його світло відбивалося на тремтливій поверхні води. Скеля, в якій вони знайшли сховок, була оповита глибоким мороком. Окрім шуму водоспаду й поодиноких поривів вітру, все навколо було спокійним і тихим.

Даремно наші друзі спрямовували свої допитливі погляди на протилежний берег, воліючи розгледіти там бодай найменшу ознаку життя, яка могла б пояснити їм причину незрозумілих звуків.

– Серед спокою й тиші чарівливої ночі я нічого не можу побачити, – сказав нарешті Гейворд. – Як багато в ній привабливості! – звернувся він до Кори, яка разом із сестрою пішла за чоловіками.

– Слухайте! – прошепотіла Аліса.

Знову почувся той самий звук. Судячи з усього, він лунав із берега річки.

– Хто може пояснити цей крик? – мовив Соколине Око. – Щодо мене, то я вважаю, що це щось надприродне.

– Ну от, тепер я здогадався! – раптом сказав Гейворд. – Мені добре знайомий цей звук, бо я часто чув його на бойовищах за найрізноманітніших обставин, у яких проминає життя солдата. Це крик коня, який спричинено або сильним болем, або жахом. Мій бойовий кінь або став здобиччю диких звірів, або бачить небезпеку й не може уникнути її. У печері цей звук міг увести мене в оману, але тут, надворі, я відразу впізнав його.

Соколине Око і його товариші із зацікавленням вислухали це пояснення.

– Я не можу не довіряти вашим словам, оскільки обмаль знаю про коней, хоча й народився в тому місці, де їх було дуже багато. Напевне, вовки напали на коней, і ті кличуть на поміч. Ункасе, сідай у пірогу й жбурни головешкою у вовків, а то завтра ми можемо залишитися без коней, які нам надзвичайно потрібні.

Не встиг молодий індіанець спуститися до човна, як на березі почулося протяжне виття, яке відразу ж загубилося в лісі, неначе вовча зграя залишила свою здобич, чогось ізлякавшись. Ункас зі швидкістю блискавки повернувся на скелю, і троє друзів стали жваво радитися.

– Ми були схожі на мандрівників, над якими небо взялося мороком і які цілими днями не бачили сонця, – вимовив Соколине Око. – Тепер ми знову починаємо бачити шлях, який, дякувати Богу, звільнено від перепон. Сядьмо тепер у темряві й чекатимемо, що Господь пошле нам. Розмовляйте пошепки, хоча було б краще, якби кожен із нас залишився наодинці з власними думками.

Індіанці заступили на варту в тому місці, з якого відкривався краєвид на обидва береги, тим часом як самі вони були невидимими для очей ворога.

Гейворд виніс із печери купу гілок сасафраса і, затуливши ними вузьку розколину між обома печерами, запропонував сестрам сховатися в ній. Юнак, розташувавшись неподалік дівчат, міг стиха розмовляти з ними. Давид за прикладом індіанців знайшов місце коло виступу скелі, так що його незграбне тіло було цілком сховане від поглядів.

Минуло кілька годин. Ніщо не порушувало спокій наших друзів. Місяць уже досяг найвищої точки на небі та випромінював своє чарівне світло на двох сестер, які спали, притулившись одна до одної. Гейворд дбайливо укрив їх шаллю, а сам ліг на голій скелі. Давид голосно хропів уві сні, хоча в ті хвилини, коли він не спав, цей звук образив би його витончений слух. І тільки Соколине Око й могікани не спали і були насторожі. Вони нерухомо лежали, розкинувшись на скелі, й безперервно спостерігали за обома берегами вузької річки.