Джеймс Купер - Останній з могікан

Мисливець зробив знак могіканам, щоб ті йшли за ним, і всі троє зникли за стрімчастою скелею, що височіла за кілька кроків від води.

Гейворд і його супутниці з деяким хвилюванням сприйняли загадкове зникнення своїх провідників. І тільки співак псалмів не звертав уваги на те, що відбувалося навколо. Він сидів на уступі скелі, не подаючи ніяких інших ознак життя, крім частих глибоких зітхань. Незабаром почулися приглушені голоси, наче кілька людей кричали десь глибоко в надрах землі. Аж раптом яскраве світло вдарило в очі мандрівникам – і перед ними розкрилась таємниця сховища, в якому перебували мисливець і могікани.

У дальньому кутку вузької печери, що розміщувалася у скелі, сидів мисливець, тримаючи в руці жмуток палаючих скіпок. Осторонь від нього стояв Ункас. Мандрівники з острахом позирали на струнку постать молодого могіканина. Подібно до Соколиного Ока, він був одягнутий у зелену мисливську сорочку. Погляд його блискучих темних очей був спокійним і сміливим, а горді риси обличчя й уся статура вражали правильністю пропорцій.

Дунканові Гейворду і його супутницям удалося нарешті роздивитись обох могікан, і, побачивши гордий, рішучий та трішечки дикий вираз обличчя молодого воїна, вони відчули, що вже не мають сумнівів щодо нього.

Аліса милувалася відвертим обличчям Ункаса, його гордою поставою, а Гейворд, хоч і звик спостерігати у тубільців досконалу красу форм, не міг утриматися від захвату перед цим узірцем чоловічої вроди.

– Під охороною такого безстрашного і шляхетного юнака я й тут могла б спокійно спати, – пошепки сказала Аліса Гейвордові. – Напевне ті жахливі вбивства, про які ми стільки чули й читали, не могли б відбутися в присутності такої людини.

– Справді, він є винятковим прикладом тих прекрасних природних якостей, які нечасто тепер зустрічаються у представників його народу. Дійсно, Алісо, такі риси, такі очі створено швидше для того, щоб наганяти жах, аніж для обману. Проте не брешімо самим собі, намагаючись знайти в ньому інші чесноти, крім чеснот дикуна. Сподіваймося, що цей могіканин не зрадить наших сподівань і стане для нас тим, ким здається зовні – вірним і хорошим другом.

– Невже хто-небудь, дивлячись на це дитя природи, – додала Кора, – буде замислюватись над кольором його шкіри?

Усі зніяковіли, мовчання порушив мисливець, запросивши всіх до печери.

– Вогонь розгоряється аж занадто яскраво, – зауважив він. – Так і стережись, викаже мингам нашу схованку. Ункасе, опусти покривало, щоб приховати полум’я. Звісно, у нас не та вечеря, що була б гідною шляхетних леді, та що вдієш? Зате солі, як бачите, у нас задосить, і печеня з дичини не забариться. А оці свіжі гілки будуть дамам за стільці. Щодо вас, друже, – звернувся він до вчителя співів, – сідайте ближче до нас і припиніть жалкувати за лошам. Воно було безневинним створінням, якого рання смерть урятувала від неминучих труднощів і поневірянь.

Ункас виконав наказ мисливця, і тепер шум водоспаду нагадував віддалений грім.

– Чи ми в повній безпеці в цій печері? – запитав Гейворд. – Нас не застукають зненацька?

Раптом із-за спини мисливця, наче привид, вигулькнула якась постать і, схопивши палаючу головешку, висвітила інший бік печери.

Аліса злякано зойкнула, і навіть смілива Кора схопилася, побачивши цей страшний ходячий скелет. Проте одне слово Гейворда заспокоїло обох сестер: це був не хто інший, як їхній новий супутник, Чингачгук. Піднявши друге покривало, індіанець показав, що в печері є ще один вихід. Потім він перестрибнув через вузьку, але глибоку розколину в скелі й увійшов у другу, схожу на першу, печеру.

– Такі старі лиси, як Чингачгук і я, – сказав, осміхнувшись, Соколине Око, – ніколи не сховаються в норі з одним виходом. Ця скеля складається з чорного туфу – каменю, як відомо, м’якого, який може за потреби слугувати й подушкою. Колись водоспад був на кілька аршинів вищим за нинішній і лився таким самим чудовим струменем, як на Гудзоні. Але роки забирають красу – вам, юні леді, ще доведеться із цим зіткнутися. Тутешні місця змінилися. У цих скелях тепер безліч печер й ущелин, вода в деяких місцях відриває від них цілі шматки, так що водоспад утратив свою колишню чарівність.

– Де ж ми є? – запитала Аліса.

– Доволі близько від того місця, де колись вирував водоспад.

– Схоже, ми опинилися на маленькому острові.

– Так, обабіч ми оточені водоспадом, а ще обабіч – річкою. Вдень ви змогли б зійти на скелю й звідти подивитися на злодійства непокірної води. Тепер вона струменіє, як шалена: тут скаче, там пропадає, тут рине, там перекидається. В одному місці вона біла як сніг, в іншому зелена, мов трава, інколи вода з шумом падає в печери, а іноді спливає вниз укосом, ніби тихий струмочок.