Джеймс Купер - Останній з могікан

Пролунала урочиста мелодія, і глухий шум водоспаду став чудовим акомпанементом для чистих, дзвінких дівочих голосів і вдумливого Давидового тенора.

Індіанці слухали співи з такою увагою, яка, здавалось, перетворила їх на каміння. Соколине Око, приготувавшись слухати, спочатку байдуже підпер свою голову руками, та мало-помалу його обличчя пом’якшало, і він подумки перенісся в своє дитинство, коли його вуха чули подібні милозвучні духовні пісні. Очі його зволожились, і незабаром по щоках потекли гарячі сльози.

Раптом почувся вереск, не схожий ні на людський, ані на крик будь-якого іншого земного створіння. Охоплені страхом мандрівники стихли.

– Що це? – нарешті запитала Аліса.

Ні Соколине Око, ні індіанці не відповіли. Вони стали вслухатися, чекаючи повторення дивного звуку. Ункас вийшов із печери, щоб дізнатися, що скоїлось. Коли він повернувся і поговорив зі своїми товаришами, мисливець сказав:

– Ніхто з нас не знає, що це, хоча найстаріший із-поміж нас ось уже тридцять років блукає цими лісами. Донині я думав, що серед звуків, які видають індіанці або тварини, немає такого звуку, якого б не вловило моє вухо, проте наразі я зрозумів, що помилявся.

– Може, це бойовий клич, що його застосовують воїни для залякування ворогів? – спокійно запитала Кора, тим часом як її сестра помітно розхвилювалася.

– Ні! Коли б ви хоч раз почули войовничий крик, то ніколи б не переплутали його з іншим. На відміну від інших, цей крик занадто страшний і зловісний.

– Ану, Ункасе, – звернувся Соколине Око до молодого індіанця делаварською говіркою, – чи видно наше світло крізь покривало?

Вислухавши відповідь Ункаса, мисливець повідомив, спантеличено похитавши головою:

– Зовні нічого не видно. Наше сховище повністю огорнуте мороком. Ходіть-но в дальню печеру й спробуйте заснути. Через кілька годин ви знову повинні бути на ногах, щоб вирушити у форт Едвард.

Кора прислухалась до цієї поради з таким спокоєм, що менш смілива Аліса змушена була зробити те саме. Водночас, вона все ж таки шепнула Гейвордові, щоб він супроводжував їх.

Гейворд захопив із собою палаючу скіпу, яка ледве освітила вузьку печеру, де їм довелося стати на ночівлю.

– Не залишайте нас самих, Дункане, – попросила Аліса. – Ми не заснемо в цьому страшному місці.

– Переконаймося спочатку в безпеці нашої фортеці, а потім поговоримо про відпочинок, – відповів Гейворд.

Пройшовши в найдальший кут печери, він підняв покривало і вдихнув свіже повітря водоспаду.

– Із цього боку природа спорудила нездоланну перепону, – вів далі Гейворд, показуючи рукою на вируючу воду, яка скочувалася крутим укосом.

– А оскільки з іншого боку є вірні люди, то я не бачу причини відмовитися від поради Соколиного Ока. Я впевнений, що Кора тієї самої думки.

– Кора може визнати справедливість ваших слів, але не в змозі прислухатися до поради, – відповіла старша сестра, сідаючи біля Аліси на ложе з гілок сасафраса.

– Крім цього жахливого крику є ще багато причин, які не дають заснути. Хіба ми можемо забути про те хвилювання, яке відчуває наш батько, знаючи, що ми перебуваємо у глушині серед стількох небезпек?

– Він – солдат і знає як багато в лісі сховищ.

– Він – батько і не може боротися із цим природним почуттям.

– Яким він був добрим до мене! – проговорила, ридаючи, Аліса. – Це було дуже егоїстично з нашого боку, Коро, погодитися на таку ризиковану поїздку.

– Можливо, але ми хотіли довести йому нашу любов і ніжність.

– Коли він дізнався про ваш приїзд у форт Едвард, – сказав Гейворд, – смуток у його серці боровся з батьківською любов’ю, хоча остання, підсилена тривалою розлукою, вийшла переможницею. «Дух моєї великодушної Кори веде їх сюди, – казав він, – і я не хочу протидіяти йому. Дай, Боже, щоб той, у чиїх руках честь нашого королівства, володів хоча б половиною такої душевної сили!»

– А про мене він не говорив, Гейворде? – ревниво спитала Аліса. – Невже він забув свою маленьку Ельсі?

– Хіба це можливо? – заспокоїв її юнак. – Він говорив про вас, згадуючи тисячу ніжних імен, які я не наважуся повторювати, хоча вони й запали мені в серце. Особливо… – Майор замовк, оскільки знову повторився страшний пронизливий зойк.

Тієї-таки миті Соколине Око трохи підійняв покривало. Він, здавалося, був приголомшений незбагненною таємницею, котра загрожувала їм і супроти якої всілякі хитрощі й досвід здавались безсилими.